Оттакої! Коли «паничики» не врозуміють, що клясова поезія має клясові цілі й «спеціяльне призначення», так нема чого й вибачатися, а коли сам В. Поліщук речі, призначені для читання широких трудових мас, у простій приступній для них формі вважає «чорною працею» — це не личить поетові, що свою групу (чи, власне, себе) зве «Авангардом» — це не авангард, а назадницькі думки. Пролетаріят не соромиться своєї праці, не зве її чорною, не просить вибачення у паничиків за невибагливість своїх витворів. В. Поліщукові треба згадати, як колись наказом ВУЦВК'у[675] його «Дума про Бармашиху»[676], — щирий, простий, приступний для робітництва й селянства твір передавався по радіо в усі кутки України, а хитромудра, на думку автора, поема «Европа на вулкані» чи «Червоний роман» були відзначені критикою й читачем саме як «чорна праця».
Одне слово — своїм «післясловом» В. Поліщук лише зіпсував свою нову збірочку й замість звернутися до читача її — червоноармійця, звернувся ні з того ні з сього — до... «паничиків». Змусило його, звичайно, до цього бажання видрукувати 1927 року те, що тепер до друку не надається.
[Рецензія на книгу Гренджі-Донського «Тернові квіти полонини»][677]
Перша ластівка з Українського Закарпаття, з далекої Гуцульщини — на нашій Радянській Україні. Вони ще не роблять весни, бо:
Збезнадіяне в несусвітніх злиднях українське плем'я під грубезним чоботом панської сваволі — що може дати тепер українській культурі, українській поезії? Самі зойки, стогін поневоленого злидаря...
Поет закарпатський, що його книжку видало оце ДВУ, кінчає свою автобіографію так:
...Ми були і є в чужій неволі протягом тисячі років, ніхто тут не ридав над горем народу. Ви йшли вперед, а ми зістались на тому шляху, де були перед п'ятьсотма роками... Коли б ні спати, ні їсти не треба, то пішов би, мов апостол, у народ... Скільки там матеріалу! Скільки тем, скільки всякого скарбу, — прямо невичерпане джерело красної літератури! І скільки там горя, — ніхто те не бачить, тільки той, що в цій нужді зродивсь.
Ґренджа-Донський істиний син народу-бідаря. Вся його поезія просякнута риданнями, тугою:
Поет іноді згадує повстання 19-го року та його загибель — лише могили лишилися на берегах рідної Тиси, а тепер:
Навіть вовкам завидує поет, бо вони вільні, вони не знають в'язниць, не те, що бідолашний русин, бо:
Ця сила є сила штика, в ній — «право та закон». Поет це знає і радить своякам діставати зброю, не випускати з рук і зняти її проти ворога. Але й тут надія не так на свої сили, як на Вкраїну радянську.
Сюди, де вільно творить нове життя український трудящий люд, звернуті очі поневолений братів закарпатських. І збірка Ґренджі-Донського кінчається щирим привітанням на Схід:
У цьому закликові звернути увагу на горопашну країну, власне, весь сенс й видання «Тернових квітів». Літературного значіння збірка ця не має, це треба сказати, попри всій прихильності нашій до автора, що в злиднях, під невсипущим оком жандарів працює над освітою рідного краю. Ґренджа-Донський не дав у своїй збірці отої краси гірської, що він її так любить. Чи не яскравіший образ у всіх «Тернових квітах» є:
675
ВУЦВК — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, найвищий орган державної влади в УСРР в 1919-1937 рр.
678
Ґренджа-Донський Василь (1897-1974) — поет, прозаїк, драматург. Перший серед закарпатських письменників почав писати твори українською літературною мовою. У 1927-1928 рр. видавав журнал «Наша земля».