Цей образ, видимо, подобається і самому авторові; він повторює його в гуцульській думі «Святий вечір». Ця дума та такі поезії, як «Ридання сопілки», «Повій, повій, вітре» та інші свідчать про сильний вплив на Ґренджу-Донського пісенної народньої творчости. Більшу частину його поезій можна покласти на ноти, пустити між селянство гуцульське — в цьому їх вартість. Сумні мотиви гірських пісень, їх прості слова повторюються в поезіях Донського — може, як він сам згадує, під упливом небіжчика батька. Нова поезія українська пройшла повз Ґренджу, ані сліду її в збірці немає. Як знати: може, це краще. Адже темний русин може її й не сприйняти, а натомісць уподобати ці примітивні рядки...
Отож, плекаємо надію, що далеке Закарпаття злюбить свого співця, а ми звідси допоможемо культурному розвиткові занедбаного, занапащеного краю. «Тернові квіти полонин» кличуть до цього.
Документи та матеріали
Життєпис[679]
Народився року 1891-го. Родина — з полтавських козаків, за офіцерський чин — по-старому — особистий дворянин, як і батько, що був народним вчителем, а за переконанням — народоволець[680].
Дитячі роки — в селі, на полі і біля череди. Далі — Київська Перша гімназія, казеннокоштним за маломочність і добре вчення. Літо — в селі і в різних трудових артілях, — так і в дальшому житті: учнем у палітурні, стельмашні, теслярні, грабарем, косарем, десятником на болотяних роботах. Далі це сполучалося з революційною пропагандою між селянством, бо вже року 1905-го зв'язався з гуртками соціялістів-революціонерів, а року 1908-го став їх дійсним членом. Початкові соціялістичні знання одержав від свого батька, а в партію у[країнських] с[оціялістів]-р[еволюціонерів][681] увійшов через гурток Я. Шульгина[682], батька відомого Ол. Шульгина[683], міністра Центральної Ради, і автора «Історії Коліївщини»[684].
Найбільший ідеологічний вплив у часи юнацтва зробили на мене твори Драгоманова. Вирішив іти його шляхом, пішов на історичний факультет Київського університету по відділу славістики. Крім античних мов, вчив французьку, німецьку, італійську, чеську, польську, сербську (тепер на всіх читаю, але розмовляти не можу — десять років не доводилося). Готувався до професури, написав переклад і історично-філологічний дослід про «сербську Іліяду» — «Горскій Віенаць»[685], одночасно працював над українською історією, мовою і літературою. Практичні роботи вів під керунком проф. Флоринського[686], Лук'яненка, Степовича[687], Науменка[688], Довнар-Запольського[689], Перетца[690], Рязанова, Покровського[691] й інших.
Поставивши собі за мету раніше здобути освіту, великої активної участи в партійній праці не брав, був членом студентських громад, переховував нелегальну друкарню, брав участь в перевозці і розповсюдженні закордонної літератури, складанні відозв і проклямацій і видрукуванні останніх.
Одначе року 1912-го з намови мого одноклясника, сина проф. Флоринського, і з доносу цього останнього був висланий з Київщини на 1 р[ік] 8 міс[яців] «без права в'їзду в університетські міста» як підозрілий щодо приналежності до анархо-революційних груп. Певних доказів винайдено не було, в тюрмі був недовго.
З другими документами получив посаду вчителя вищої початкової школи в м. Баришполі на Переяславщині. Викладав історію, словесність, логіку, психологію — як в цій школі, так і потім в учительських семінаріях і жіночих прогімназіях. Прослухав спеціяльні курси при Глухівському учительському інституті, куди вніс проект курсу лекцій для вищих народніх шкіл по «історії людської культури», замісць окремих курсів історії, словесности і мови. Одночасно брав участь у Переяславсько-Лохвицькій організації с[оціялістів]-р[еволюціонерів].
На початку імперіялістичної війни рядом есерівських гуртків було вирішено неодмінно йти в війська Київської округи, що мали певне революційне минуле, з надією, що по скінченні недовгої, либонь, війни зчиняться події, аналогічні дев'ятсот п'ятому — шостому рокам і закінчаться соціальною революцією.
679
Зберігається в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки НАН України. Уперше надруковано в книзі: Про Сергія Пилипенка: Спогади сучасників / Упоряд. і післям. О. Мукомели. — К.: Мартиролог України, 1992. Подаємо за цим виданням з деякими уточненнями.
680
За переконанням народоволець — тобто прихильник ідей, які пропагувала таємна революційно-терористична організація «Народна Воля» (діяла з 1879 р. до середини 1880-х), зокрема право народу на землю, розвитку місцевого самоврядування, повалення самодержавства та встановлення народовладдя.
681
Партія у[країнських] с[оціялістів]-р[еволюціонерів] — окремі гуртки і групи існували від 1905 р., до однієї з них і належав Сергій Пилипенко. Однак як всеукраїнська політична організація Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) постала у квітні 1917 р.
682
Шульгин Яків (1851-1911) — історик, педагог, громадсько-культурний діяч. Співробітник драгоманівського видавництва «Громада», на яке пожертвував свій спадок.
683
Шульгин Олександр (1889-1960) — політичний, громадський і культурно-науковий діяч. Активіст петербурзької громади ТУП, радикально-демократичної партії (з 1917 р. — Української партії соціалістів-федералістів). Член Центральної Ради, з липня 1917 р. до 30.01.1918 — генеральний секретар міжнаціональних (пізніше — міжнародних) справ. Був головою української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві.
684
Автор «Історії Коліївщини» — йдеться про працю Якова Шульгина «Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов» (1890), що була надрукована в «Киевской старине», окремим виданням та в українському перекладі як XX том «Руської історичної бібліотеки».
685
«Горскій Віенацъ» — повна назва твору: «Горскій Віенацъ. Историческо событіє при свршетку XVII віека. Сочиненіє П. П. Н. Владыке Црногорскога у Бечу, Словима Ч. О. О. Мехитариста» (1847).
686
Флоринський Тимофій (1854-1919) — славіст і візантолог. Був деканом історико-філософського факультету. На початку Першої світової війни — голова Комітету у справах друку, який спричинився до ліквідації української преси.
687
Степович Андроник (1857-1935) — славіст. Директор колегії П. Ґалаґана, доцент і професор Київського університету. Автор підручників з історії слов'янських літератур.
688
Науменко Володимир (1852-1919) — громадський і педагогічний діяч, літературознавець, лінгвіст, етнограф. З 1893 р. — редактор «Киевской старины». 1918 р. — діяч Української федеративно-демократичної партії і міністр освіти в останньому гетьманському Кабінеті Міністрів. З 1919 р. працював в Українській Академії Наук. Розстріляний більшовиками.
689
Довнар-Запольський Митрофан (1867-1934) — історик. Професор Київського університету в 1901-1919 рр., співробітник Київської археологічної комісії.
690
Перетц Володимир (1870-1935) — філолог, історик української та російської літератури, дійсний член НТШ (з 1908), Петербурзької Академії Наук (з 1914), Української Академії Наук (з 1919); у 1903-1914 рр. професор Київського університету.
691
Покровський Олексій (1868-1928) — історик античного світу. До 1920 р. — професор Київського університету, потім — Ніжинського ІНО. Співробітник Української Академії Наук.