Яке ж було моє розчарування, коли прийшла я в неділю до редакції газети «Більшовик» на перші збори плужан. Не Пилипенко, а Самійло Щупак проводив ці збори і, виявилося, був уже головою київської філії. Щупак говорив поправною українською мовою, але не міг вимовити ні слова «плуг», ні слова «гарт». У нього виходило «плюг», «арт», що й зраджувало його соціяльну та національну приналежність. Було мені маркітно, що селянською літературою має заправляти той, хто не має ніякого відношення до українського села, і це кліщами стискало думку. Втім, Щупак рідко бував на недільних сходинах «Плуга», а фактичним головою був Яків Качура. Скоро пристали ще й Борис Коваленко, Віра Нечаївська, Юрій Будяк, Олександр Корнійчук[856], Дмитро Фальківський[857], Юхим Дубков[858]. Приходили й не члени «Плуга», щоб послухати чи виступити в обговоренні.
Я зроду мовчазна й боязка до людей, а тим більше серед цих язикатих, гострослівних, насмішкуватих. Тому на цих недільних сходинах сиділа тихо, ніколи не виступала в обговоренні віршів, нарисів, оповідань. Я сиділа загіпнотизована і дивилась, як вони всі зарозуміло, з апльомбом виголошували свої «вироки».
Ну, а чогось же я вступила до цієї літературної організації! Раз, другий наважилась прочитати щось своє. Виходили тоді в мене настроєво-ліричні етюди, щось ніби поезії в прозі «про любов до шелесту листя під ногами», про «симфонію завивання вітру». А від члена «Плуга» вимагалося писати про клясову боротьбу, про куркуля з застромленою в кошлатій бороді соломинкою й обрізом в руках, про патос праці, виробничі процеси. Я нічого такого не вміла видобути з себе. І мене безжально трощили за ці перші спроби. Особливо Б. Коваленко, який називав мене чомусь Чарською-Вербицькою[859], хоч я зроду цих письменниць не читала. Після такої критики я виходила із зборів «Плуга» знищена, розтоптана. Замовкла зовсім. А все-таки ходила. Яків Качура казав мені в вічі, що я — «для меблів», а Будяк обзивав «ялівкою».
Так би й скінчилася моя «літературна кар'єра» в «Плузі». Та одного дня дістаю я листа від Сергія Пилипенка. Пише, що такого-то числа буде в Києві, і запрошує мене зайти на таку-то адресу (готель на Думській площі) о 12-й годині дня в неділю. Це було для мене щось епохальне. Щоб мене запрошував сам Пилипенко?
З завмиранням серця увійшла я до готелю (паршивенького, з дерев'яними рипучими сходами), постукала. На «ввійдіть!» відчинила двері. Сергій Володимирович був не сам, а сидів там ще й поет Дмитро Загул. Загула я знала чудесно: це ж наш колишній учитель літератури у Ставищанській педагогічній школі. Та й він знав мене прекрасно. І завжди називав мої письмові праці зразковими за стислість і читав їх у клясі іншим учням. Може, це Загул і підказав Пилипенкові підбадьорити мене? Може, це він і подав таку прихильну характеристику Пилипенкові, що той захотів зі мною поговорити? Розмовляли зі мною ці два мужі приязно й наче по-родинному. Пилипенко запитав, чи я маю щось до друку. Що там тоді говорила, не пам'ятаю, але вийшла звідти — немов плавала на пухових хмаринках сьомого неба.
А через деякий час дістала журнал «Сільськогосподарський Пролетар»[860] (ч. 5, 1925) і в ньому надрукований мій нарис, що я дала Пилипенкові. Це й був мій перший друкований твір. Я стала «визнаним» у «Плузі» письменником.
Після закінчення ІНО я поїхала відбувати педагогічний стаж у Запоріжжя. Через рік, не знайшовши у собі педагогічних здібностей, повернулась до Києва з твердим наміром стати літературним працівником. Хотіла писати рецензії, а коли не вийде, то лишалось ще перекладництво, редагування, нарешті, коректура. В цій своїй життьовій настанові я стояла на непохитній скелі переконання: невже в нас так багато літературних сил, що мені не знайдеться нігде місця?
Про письменницький шлях я й не мріяла. Не вмію так, як «вони» хочуть, значить, я не письменниця. А щоб назавжди покінчити з мрією, я ще в Запоріжжі подерла кілька своїх оповідань, що були друковані в газетах.
Це я розказую для того, щоб уявили поступове моє занепадання в мої роки депресії. Занесла я пару рецензій до редакції журналу «Життя і Революція», та їх навіть не прочитали. Попробувала перекладати — не пішло. Один самочинний переклад (Свен Гедін[861]. «У пісках пустелі Гобі») послала до ДВУ. Ніякого відгуку! Другий мені замовили: приїхав з Харкова Аркадій Любченко, що завідував сектором перекладів у ДВУ, замовив переклад із французької (Роні Старший[862]. «Ксепигуси»). Я переклала, послала до Харкова. Більш нічого не замовляли.
856
Корнійчук Олександр (1905-1972) — драматург, сценарист, громадсько-політичний діяч УРСР.
857
Фальківський Дмитро (справжнє прізвище — Левчук; 1898-1934) — поет, прозаїк. Належав до літературної організації МАРС. Репресований.
859
Чарська-Вербицька — тут ідеться про збірний образ масової сентиментальної жіночої прози, уособленням якої були твори російських письменниць Лідії Чарської (справжнє прізвище — Воронова, в заміжжі — Чурилова; 1875-1937) та Анастасії Вербицької (1861-1928). Наклади 80 книжок Чарської та 25 Вербицької засвідчували, що їхні твори на початку XX ст. користувалися значно більшим попитом, аніж твори Л. Толстого й А. Чехова.
860
«Сільськогосподарський Пролетар» — журнал, орган Всеукраїнського правління Всесоюзної профспілки сільськогосподарських і лісових працівників. Виходив у Харкові в 1920-ті рр.
861
Гедін Свен Андерс (1865-1952) — шведський мандрівник, географ і журналіст, автор яскравих описів своїх подорожей (Тибет, Синьцзян, Монголія, Середня Азія тощо).
862
Роні-старший Жозеф-Анрі (справжнє ім'я — Жозеф-Анрі-Оноре Бекс; 1856-1940) — французький письменник бельгійського по ходження. Твір, перекладений Д. Гуменною, вперше вийшов 1887 р., пізніші твори автора стали класикою французької фантастики.