Та Лавріненко, як бачимо, «копає» не тільки самого Пилипенка, а й письменницьку організацію «Плуг», називаючи її «псевдописьменницькою». Отож, ідучи слідом за Лавріненком, треба визнати всіх письменників, що прийшли в українську літературу через «Плуг», за псевдописьменників. А через «Плуг» прийшли до української дореволюційної літератури ось такі майстри слова: Володимир Сосюра, Петро Панч, Іван Сенченко, Андрій Головко, Олександр Копиленко, Леонід Первомайський, Наталя Забіла, Василь Чапленко[898], Кость Гордієнко, Володимир Ґжицький, Олесь Донченко[899], Григорій Епік, Василь Мисик... Навіть широкознана за океаном авторка Докія Гуменна належала до «Плуга», від чого й до сьогодні не відмовляється. Що більше: Лавріненко, бувши редактором літературно-наукового збірника УВАН, що вийшов друком у 1952 році, Лавріненко, кажу, надрукував у тому збірнику повість Докії Гуменної «Мана», хоч ця письменниця, за його трактуванням, є псевдописьменницею. Якщо Лавріненко вважає згаданих вище письменників, залучаючи до них і Докію Гуменну, за псевдописьменників, тоді і його самого можна, і то ще з більшим правом, назвати псевдолітературознавцем.
А втім, мені шкода Лавріненка, дуже шкода. Задля самозвеличування він зважився глумитися з загиблого від московсько-комуністичної кулі видатного діяча часів розстріляного відродження — Сергія Пилипенка. Невже наш шановний літературознавець аж так, згубив свою совість, що вважає за гідне для себе наслідувати четвероногого «героя» з відомої байки Крилова «Лисиця та Осел»?
Якщо так, я від усього серця висловлюю йому своє найглибше співчуття.
1971 р.
працювала в Раднаркомі, а тоді хтось мені порадив постукати роботи в якійсь редакції. Я згадала про Еллана-Блакитного, колишнього есера, який пізніше став боротьбистом, а тепер редагував комуністичну газету «Вісти». Справді, В. Блакитний зустрів мене дуже приязно, із співчуттям вислухав мою розповідь про перебування у в'язниці. Але на моє запитання стосовно роботи відповів, що, на жаль, усі штати в його газеті укомплектовані. «Але ходімо, — запропонував він. — Я вас познайомлю з Сергієм Пилипенком, редактором „Селянської Правди“. Там є вакансія». Ми пішли коридором, редакція «Селянської Правди» розташовувалася в тому ж будинку, на тому ж поверсі. В. Блакитний представив мене С. Пилипенкові. Той вислухав мою історію арешту[902] спокійно, як і В. Блакитний, і відразу прийняв мене до себе коректором і перекладачем: увесь матеріял газета одержувала з Москви російською мовою, і його перекладали на українську. На той час я вже цілком вільно володіла українською мовою і пізніше, крім праці перекладача, виконувала обов'язки стилістичного редактора.
У редакції я познайомилася з кількома особами і налагодила з ними дружні взаємини. Крім редактора С. Пилипенка, працювали тоді Остап Вишня, мій старий знайомець з Кам'янця-Подільського[903], І. Кириленко та я. Вишня був секретарем, і його стіл стояв поруч мого. До своїх секретарських обов'язків він ставився без жодного ентузіазму і часто-густо зовсім не приходив на роботу. Якось до нас у редакцію завітав В. Блакитний: він любив навідуватися і був у приятельських стосунках з редактором.
Праця в редакції була мені до вподоби. Атмосфера там панувала дружня, весела, головним чином завдяки невичерпному гуморові Остапа Вишні. Він мав дивовижну здібність жартувати якось мимовільно, ніби без жодного наміру.
Коли я почала працювати в «Селянській Правді», Сергій мені відразу сподобався. І я йому теж, про що незабаром довідалася, хоча ані він, ані я не робили спроб зав'язати ближче знайомство. Я жила тоді сама й не мала бажання сходитися будь з ким.
Та ось одного разу мій друг Валер'ян Поліщук запитав мене: як це так, що я працюю з такою цікавою людиною, як Сергій, і в нас з ним нема роману? Його слова мені запам'яталися й дали новий напрямок моїм думкам. Наступного дня після праці я запропонувала Сергієві піти в кіно. Він радо прийняв мою пропозицію. Пізніше зізнався, що Валер'ян і йому висловлював своє здивування нашими офіційними відносинами. А через кілька днів уже Сергій запропонував разом пообідати, а потім піти на концерт. Так почалося наше справжнє знайомство, яке швидко переросло в обопільне, глибоке чуття.
898
Чапленко Василь (справжнє прізвище — Чапля; 1900-1990) — письменник, літературний критик, історик, мовознавець. Належав до Спілки селянських письменників «Плуг». Був заарештований у справі СВУ 1929 р. Під час Другої світової війни виїхав на Захід. В Україні друкувався під справжнім прізвищем.
899
Донченко Олесь (1902-1954) — письменник, член літературних організацій «Плуг», «Молодняк», ВУСПП, ПРОЛІТФРОНТ.
900
Кардиналовська Тетяна (1899-1993) — педагог і перекладач, дружина С. Пилипенка. Під час Другої світової війни виїхала на Захід.
901
Спогади про С. Пилипенка під цією назвою уперше надруковані у книзі: Про Сергія Пилипенка: Спогади сучасників / Упоряд. і післям. О. Мукомели. — К.: Мартиролог України, 1992. Уміщений текст був скороченим фрагментом розлогіших мемуарів Т. Кардиналовської (Кардиналовська Т. Невідступне минуле. — К.; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1992. — спеціальний випуск журналу «Дніпро» — 1992. — № 4-5). Подаємо розширений та уточнений варіант першодруку.
902
Мою історію арешту — Тетяна Кардиналовська була заарештована як дружина Всеволода Голубовича (1890-1937; члена Центральної Ради, Прем'єр-Міністра УНР (від січня до березня 1918 р.), активного діяча УНР, на той час ув'язненого й переведеного етапом до Харкова, куди й прибула вона, щоби з'ясувати долю чоловіка). Ще до переїзду в Кам'янець-Подільський їхнє подружжя перестало існувати, а відтак, як пише Т. Кардиналовська у своїх спогадах, вона відмовилася їхати в еміграцію з колишнім чоловіком. Це й стало причиною того, що В. Голубович залишився в Україні й був одразу заарештований (згодом амністований, працював у промисловості, у 1930-х — репресований). Т. Кардиналовська провела в ув'язненні 9 місяців. Після звільнення близько двох місяців працювала реєстратором у Раднаркомі УСРР, а тоді звернулася за допомогою в працевлаштуванні до В. Еллана-Блакитного.
903
Мій старий знайомець з Кам'янця-Подільського — Тетяна Кардиналовська працювала разом із Павлом Губенком у редакції газети «Червоний Шлях» (орган соціалістів-революціонерів), що виходила в Кам'янці-Подільському. Редактором був Всеволод Голубович.