— Бачиш, любий, тобі не доведеться вже блукати в туманах.
Кінець»
— Так! Іде в чергове число. Більше б отаких... Ванцю, як той автор, ніяк не запам'ятаю?
— Джон-Вільям Петерсон, сер редактор!
— А хто переклав, містер секретар?
— Ніхто, мілорд...
— Як?!
— Так. Автор цього оповідання — я, Іван Васильович Петренко. Пожалуйте гонорар!
3/I 1927 р.
Сором[215]
и нема чогось новенького почитати?
— Дивіться, будь ласка. Онде на столі, на полицях...
Він перегортав книжки, а я роздивлявсь на його знайоме добре обличчя з трохи журними, втомленими очима й поскородженим передчасними зморшками лобом. Цей сусіда частенько брав у мене новинки, читав уважно й совісно, довго розмовляючи потім про прочитане.
— Ах, як мало книг, що думають, — казав він, і тінь лягала навколо журних очей, — як мало письменників, що пишуть, а не описують. З ким же співдумати?
Тепер він стояв біля вікна, освітлений скісними проміннями тьмяного вечірнього сонця, й ніжно тримав якусь книжку, обережно перегортаючи сторінки — так, як це роблять тільки справжні аматори-книголюби: попускаючи вільно скількоро сторінок і потім потихеньку, з середини горішнього краю, не притискаючи, легенько розщеплював їх цілою долонею і поволі перекидав. Мовчанка. Шелестять сторінки, ніжно-рожеві в останніх проміннях. Рожевим відблиском шаріє обличчя сусіди.
— Вас щось зацікавило?
— Так. Я знайшов знайому мені уже книгу. Ви, здається, дещо перекладали з Єфіма Зозулі?
— Так, маленькі ескізики, напоєні якимось чеховським настроєм, м'якосердою вдумливістю і легкою інтелігентною іронією.
— Ви це вірно підмітили: вдумливістю і легкою іронією. І ви, певно, пригадуєте одне з його «недоношених оповіданнячок» — «Сумління»? Я ніколи його не забуду...
Сусіда відійшов від вікна, обличчя йому посіріло, стомлені очі дивились кудись у далину, немов поринаючи в давноминуле. В них стояв вечеровий присмерк.
— Був випадок аналогічний зі мною. Його знов нагадала ця книжка, і знов почуття гострого сорому обгорнуло мене, як давніше, своїми жалкими обіймами. Не в перший вже раз — і з не меншою силою, як хронічна хороба, як грішне сумління. А було це так давно, ще в перший рік мого одруження, коли новизна шлюбного життя ще боролася з холостяцькими звичками. Зосібна вони посилились, коли дружина завагітніла і, соромлячись людей, ховалася вдома, вся поринаючи в тайники нового життя внутрі себе. Стіл, комод, ліжко завжди були завалені якимись клаптиками легесенької, майже прозорої тканини, з неї викроювалися й шилися якісь чудні речі, призначення яких я ніяк не міг збагнути, і до того в такім неймовірнім, на мою думку, числі, що здавалося, в нас буде цілий дитячий притулок.
Вагітність проходила не зовсім добре, і мені доводилось частенько запрошувати лікаря, бігати в аптеку, клопотатися різними ліками й маніпуляціями.
Так було й того вечора, коли компанія приятелів чекала на мене, випорожнюючи вже не першу пляшку п'янкого дурману.
Я спізнивсь, і мене зустріли насмішкуватими вигуками:
— Ач, рабе спідничного вогнища, насилу, либонь, випросивсь. На півгодинки пустила, чи як?
— І нічого подібного, — виправдувавсь я, — зовсім навіть не з дому йду і спізнився з інших мотивів.
— Хіба на вулиці якийсь мотивчик нагледів? — підморгнув хтось масним оком. — Знаємо вас, новоженців: одна жінка покірно віддається, думаєте, що кожна так. Побіденними півнями ходите.
І додав на цю тему брудненький анекдотик.
Компанія підхопила і — ну ви знаєте, про що і як говорить напідпитку та на самоті отака братва. Десятки непристойних вигадок, ціла злива нецензурних слів, найнеймовірніших патологічних випадків і з дійсного ніби життя, і цілком вифантазованих лилися брудним потоком, і здавалося інколи дивним, як тримала пам'ять цих зрештою непоганих, інтелігентних людей цю каламутну бридоту, як можуть їх уста слизитися нею...
Але скілька чарок зробили своє діло, і я невдовзі наздогнав своїх приятелів і реготав разом із ними черевним, дрижачким реготом, перепитуючи найінтимніші місця порнослів'я, повторюючи з захльобом найбрутальніші сороміцькі вислови.
Далі й собі встряв у коло оповідачів, викопуючи з пам'яти різну брудноту, смакуючи її і мішаючи правду з брехнею.
— Ви думаєте, чого я спізнився? Я таки нагледів, як той казав. Вийшов ото з дому, бачу: шпурляє очицями така пташечка, нічний метелик. Дай, думаю, на ходу, як какаду. Недалеко і клієнтів приймає. А гарненька, шеймина дівка, та гаряча — ніяк не відпускає. «Ти мені сподобавсь, — лепече, — аж до серця пройняв!» Ну, я з нею й наробив такого, що інший і за тиждень не наробить...
215
Подаємо за першодруком у виданні: Пилипенко С. Тисячі в одиницях: Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — X.: ДВУ, 1929.