Наташа простягнула мені руку. «Ти на підборах? Ні? Добре. Я все одно допоможу». Вона втягла мене на баржу. Дуже сильна дівчина. Я подумала, що Дереку приємно з нею кохатися, це трохи схоже на боротьбу, хлопцям подобаються такі речі. «Привіт!» Вона посміхнулася. Я заздрю людям, що можуть так посміхатися, без втручання власної підсвідомості. Як собака метляє хвостом, тому що дійсно тобі радий, а не тому, що сподівається отримати від тебе смаколика. Я можу так посміхатися тільки до тих, кого люблю. Хоча до Дерека я так не посміхаюся, коли я бачу його, моя усмішка безвідносно моїх намірів сигналізує йому: я страждаю без тебе. Жалюгідно. Кому потрібні такі усмішки? Вони не запалять і не зігріють.
«Привіт! Як ся маєш? Виглядаєш чудово… Власне, я до Дерека. Мені конче необхідно з ним поговорити, його немає?» – «Він у каюті, перевіряє електронну пошту. Полює на фотель Гіммлера. Зараз вийде, зачекай. Кави?»
«Я не знала, що Гіммлер був шанувальником фотелів. І не знала, що Дерек шанувальник фотелів Гіммлера». – «Будь-яка хатня тварина любить фотелі», – відповіла на це Наташа, знизуючи плечима. І погляд її при цьому став зневажливо-гоноровим. Я називаю її погляд – «очевидно польським».
Мені здається, що вона зараз ототожнила Дерека з Гіммлером. А ще мені здається, що будь-яка хатня тварина приємніша за Гіммлера. А Дерек, можливо, не приємніший за хатню тварину (тут залежить від того, наскільки приємною є вона), але, вочевидь, є приємнішим за Гіммлера. Однак моя проблема в тому, що я не вмію вести пустопорожні балачки. Ректор університету, де я викладаю, навіть зазначив це в моїй викладацькій характеристиці.
«У тебе очі… я не знаю, як то буде німецькою, але з тобою все гаразд?» – звертається до мене Наташа. Насправді Наташа чудово знає німецьку мову і навіть редагує один вузькопрофільний журнал. Але кожному з нас необхідний захист. Наташа обирає мовний. Хто я така, щоб зневажати її вибір?
Я не знаю, наскільки можу бути відвертою з Наташею. Ні, я знаю, що з нею можу бути цілком відвертою, але мене це дратує. «В мене проблеми з дідом», – кажу я. «Потрібна доглядальниця?» Східноєвропейські дівчата дуже прагматичні. «Вже, мабуть, ні. Власне, він помер», – кажу я. І починаю вигинати пальці так, щоб вони торкнулися зап’ястка. «Мені дуже шкода, – каже Наташа. – Скільки йому виповнилося років?» Почалося. Важко відповідати на такі питання. «Дев'яносто чотири», – відповідаю я. «О», – каже Наташа. Я розумію, що в мене такий вигляд, наче мій дід примудрився вмерти під час свого народження, і я безмежно жалкую за ним.
«Він щось залишив Дереку на згадку про себе?» – питає Наташа. «Що?» – «Ти сказала, що тобі потрібний Дерек, бо помер твій дід, правильно?» В мене немає заперечень. «Я подумала, що він залишив щось антикварне Дереку. То Дерек його знав?» – «Ні, – кажу я. – Навіть я його не знала». – «Дерека?» Про всяк випадок перевіряє мою та свою адекватність Наташа. «Діда», – відповідаю я. Оскільки вона не виглядає дуже здивованою, я починаю пояснювати, що вважала діда загиблим під час Другої світової, а про його цивільну смерть дізналася одночасно з тим, що він, виявляється, до сьогодні був живим.
«І де він був увесь цей час?» – запитує Наташа. Я кажу, що він утримувався в спеціальному закладі і я завтра мушу туди поїхати. «На кремацію». Наташа дивиться на мене з розумінням. «Він залишив після себе кілька речей. Біблію, хасидський капелюх, самовчитель з івриту, картку з двома персиками та написи, які ніхто не може розшифрувати. Хоча предметно я цим не займалася».
«Це речі тих, кого він убив?» – спокійно запитує Наташа, а я розумію, що навіть не подумала про це! Господи, але ж це дійсно можуть бути речі жертв… «Привіт», – почула я голос Дерека і озирнулася. «Ти вже із фотелем Гіммлера?» – «Ще ні, але незабаром він буде в мене». Дерек також босоніж, світло-зелена футболка, мабуть, присвячена очам Наташі, джинси.
Дерек з Наташою діють злагоджено, вона підводиться, він сідає на стілець, вона присідає йому на коліна, які в неї довгі ноги…. «У Марти сьогодні помер дід», – каже вона йому. «Який?» – «Батьків батько», – відповідаю я, стежачи за його рукою, як його палець вирівнює вигин Наташчиної талії, ретельно, так турецькі ремонтники готують до фарбування стіну…
«А хіба він не помер у 43-му?» В Дерека гарна пам’ять. «Він помер сьогодні у божевільні», – відповідає Наташа. «В 43-му помер хтось за нього. Натомість, він залишив їм речі євреїв, яких убито», – додає вона безпосередньо. «Навіщо?» – питає Дерек. «Щоб пам’ятали», – нервово відповідає Наташа. «Може, він залишив заповіт?» – питає Дерек. Нарешті він звертається до мене. «Ні, Олаф нічого про заповіт не повідомив. А про це він сказав би у першу чергу. Та й який заповіт, якщо дід дійсно був несповна розуму», – кажу я.
«Я хочу з цим розібратися. У мене голова обертом», – продовжую. «Марто, навіщо це зараз тобі потрібно? Що це змінить, що це тобі дасть? Помер дід – то й помер. Тему закрито, свій рід він встиг продовжити. І титул передати. Зрештою, чи настільки важливо, коли і де він помер? На війні чи в божевільні – на результат це не впливає. До речі, а що каже твій батько?»
«Це може впливати на наслідки. І могло б вплинути на результат, якби я дізналася про його життя, а не про смерть. Батька зараз немає, про діда він знав. Я маю на увазі, знав про те, що дід живий і божеволіє на державних харчах. Так каже Олаф. Звичайно, я допитаю і батька, і тітку, і матір як слід. У цьому можеш не сумніватися».
«Я в тобі ніколи й не сумнівався. Особливо в твоїй фокстер’єрській завзятості. А нащо тобі з цим вовтузитися? Я вже сам від себе втомився. Але слухай, ну, помер дід. Збожеволів. Залишив кілька речей, пов’язаних із єврейством, то й що тобі з цього?»
Він доведе мене до сказу. «Як ти не розумієш?! Я була на його могилі в Союзі. Ми довго отримували дозвіл, щоб поїхати туди. Всі просто повірити не могли, що нас туди пустять. Я сказала батьку, що буду голодувати біля посольства Радянського Союзу, якщо вони не дозволять нам оплакати діда, і вперше в житті побачила батька настільки переляканим. Манфред додав перцю, коли сказав, що також підтримає мене, але їсти буде, натомість зробить скульптуру з червоного картону, таку, що «червоні радянські ради позеленіють». Врешті нам дозволили приїхати.
Я пам’ятаю, як батько стояв поруч зі мною, у ґречній жалобі. Мати – теж. А виявляється, він, а може, й вона також, знали, що у цей самий час його батько спокійно їсть лікарняний сніданок у божевільні і грається капелюхом убитого єврея?»
«Слухай, можливо, це капелюх не вбитого єврея, можливо, він того єврея врятував. Це – жарт. Адже це все одно не має значення». – «Це – має значення. А раптом він боровся з фашизмом? Раптом він захищав євреїв, тому його запроторили до божевільні, а родичам повідомили, що він помер. А над ним усе життя ставили експерименти, від чого у нього і поїхав дах. От про що я думаю».
«О Господи, Марто. Ти думаєш, що твій дід був Оскаром Шиндлером [2]? Романтична нісенітниця. Слухай, припини себе картати, огидно слухати. Мене бісить це німецьке картання. Мало того, що наш народ було розірвано навпіл, мало того, що кожен уряд брав на себе відповідальність за те, що було зроблено зовсім іншими людьми, мало того, що ми відкрили кордони всій Східній Європі та сплатили шалену кількість компенсацій і мертвим, і живим, і ненародженим, а з євреїв зробили новий культ нації…
Євреї – сучасні священні ягнята. Давайте підемо далі – будемо замість материнського молока вливати в наших німецьких немовлят сироватку довічної провини перед Усесвітом за навіженого Адольфа. Фашизм – наш спільний спадок, хіба ні? І не треба цього зрікатися, і не треба відрубати собі руки. Я думав, що в тебе вистачає здорового глузду це розуміти».
«Виявляється, що не вистачає, Дереку. Але що поробиш, це – спадкове. Я упіймала тебе на дводушності. Знаєш, про що я подумала? Ти в нас, значить, не відчуваєш ніякої провини, так? Тебе це не стосується. Дуже похвально. Але скажи мені, любий, може, ти закохався у польку і кинув німецьку баронесу саме тому, що відчуваєш велетенську персональну провину за фашизм? Ти про це не думав, ні? Ви розмовляєте про концтабори в Польщі?»
2
Шиндлер, Оскар (1908—1974) – німецький промисловець, який врятував майже 1200 євреїв під час Голокосту, надавши їм роботу на своїх заводах у Польщі та Чехії. Ця історія лягла в основу книги «Ковчег Шиндлера», за якою знято фільм «Список Шиндлера».