Ґеральт поштиво й мовчки вклонився. Шапелл із хвильку дивився на нього, потім енергійно відвернувся і помарширував через майданчик, не озираючись на свій ескорт. Люди, озброєні ламіями, рушили за ним, формуючи чіткий стрій.
— О, мамунечко моя, — заквилив Любисток, озираючись полохливо на них. — Ото нам пощастило. Якщо це кінець. Якщо нас тепер не захапають…
— Заспокойся, — сказав відьмак, — і припини стогнати. Адже нічого не трапилося.
— Знаєш, хто то був, Ґеральте?
— Ні.
— То був Шапелл, намісник зі справ безпеки. Таємна служба Новіграда підпорядковується Церкві. Шапелл — не жрець, але це сірий кардинал ієрарха, наймогугніша і найнебезпечніша людина в місті. Усі, навіть Рада й цехи, трусять перед ним штанами, бо це першорядний лайдак, Ґеральте, п’яний від влади, наче павук від мушиної крові. Хоча стиха, але в місті подейкують, на що він спроможний. Люди, які зникають без сліду. Фальшиві звинувачення. Тортури, таємні вбивства, терор, шантаж і звичайний грабіж. Примус, шахрайство й афери. Боги, в добрячу історію ти нас уплутав, Бібервельдте.
— Заспокойся, Любистку, — пхикнув Дейнті. — От саме тобі — є чого боятися. Ніхто трубадура й пальцем не зачепить. З невідомих мені причин ви недоторканні.
— Недоторканний поет, — стогнав Любисток, досі блідий, — у Новіграді також може потрапити під віз, смертельно отруїтися рибою або випадково втопитися у рову. Шапелл — спеціаліст з таких випадків. Те, що він взагалі із нами розмовляв, я вважаю неймовірним. Одне можу сказати напевне: без причини він того не зробив би. Щось готує. От побачите, ось-ось у щось нас вплутає і тоді — закують нас і поволочуть на тортури іменем закону. Так воно тут і робиться!
— У тому, що він говорить, — сказав половинчик до Ґеральта, — є багато правди. Ми маємо бути обережними. Як того лотра Шапелла ще земля носить. Роками говорять про нього, що кров йому в голову б’є, і всі чекають, коли він околіє…
— Замовкни, Бібервельдте, — засичав боязко трубадур, озираючись. — Бо раптом хтось почує. Дивіться, як усі на нас зиркають. Гайда звідси, кажу вам. І раджу серйозно сприйняти те, що сказав нам Шапелл про допплера. Я, наприклад, у житті своєму жодного допплера не бачив і, якщо буде треба, — заприсягну про те перед Вічним Вогнем.
— Гляньте, — сказав половинчик. — Хтось біжить до нас.
— Тікаймо! — завив Любисток.
— Спокійно, спокійно, — широко усміхнувся Дейнті й причесав чуприну пальцями. — Я його знаю. То — Ондатр, тутешній купець, скарбій цеху. Вели ми разом справи. Гей, гляньте, яка в нього морда! Наче в штани наклав. Гей, Ондатре, мене шукаєш?
— Клянуся Вічним Вогнем, — просапав Ондатр, зсуваючи на потилицю лисячу шапку й утираючи чоло рукавом. — Я був упевнений, що тебе до барбакану поволочуть. Воістину чудо. Дивуюся…
— Мило з твого боку, — урвав половинчик іронічно, — що дивуєшся. Порадуй нас більше, сказавши, чому саме.
— Дурня не вдавай, Бібервельдте, — нахмурився Ондатр. — Все місто вже знає, яку ти справу провернув із кошеніллю. Усі вже про те балакають, так воно, видко, й до ієрарха дійшло, й до Шапелла, як ти спритно, як ти хитро виграв на тому, що сталося у Повіссі.
— Про що ти плетеш, Ондатре?
— О, боги, припини вже, Дейнті, хвостом, наче лисиця, крутити. Купив ти кошеніль? Задарма, по п’ять двадцять за корець? Купив. Скориставшись поганим попитом, заплатив аналізованим векселем, ані гроша готівки не виклав. І що? За один день продав увесь вантаж за вчетверо вищу ціну, до того ж — за готівку. Може, ти матимеш нахабство твердити, що то випадковість, що то щасливий випадок? Що купуючи кошеніль, ти нічого не знав про переворот у Повіссі?
— Ти про що? Про що ти говориш?
— Переворот у Повіссі! — гарикнув Ондатр. — І та, як її там, ну… Леворуція! Короля Рида повалено, нині править там клан Тиссенідів! Двір, шляхта й військо Рида носили синє, тож тамошні купували тканину тільки індиго. А барви Тиссенідів — це багряний, тож індиго здешевіло, а кошеніль пішла вгору, й тоді наверх виплило, що це ти, Бібервельдт, тримаєш лапу на єдиному доступному зараз вантажі! Ха!
Дейнті мовчав, насупившись.
— Хитро, Бібервельдте, нема мови, — продовжував Ондатр. — І нікому ані слова, навіть приятелям. Якби щось ти мені сказав, може, ми б усі заробили, навіть факторію можна було б спільну створити. Але ти захотів сам, тишком-нишком. Твоя воля, але й на мене тепер не розраховуй. Вічним Вогнем клянуся, що правдою є те, що кожен половинчик — самолюбиве дрантя і гівно собаче. Мені Вімме Вівальді ніколи авалю на вексель не давав, а тобі? Аж бігом. Бо ж ви єдина банда, ви, нелюдські, проклятущі половинчики й Гноми. Хай вас холера!
Ондатр сплюнув, розвернувся на п’ятах і відійшов. Дейнті, замислений, чухав голову, аж чуприна тріщала.
— Щось мені здається, хлопці, — сказав. — Я вже знаю, що нам треба зробити. Йдемо до банку. Якщо хтось і може в усьому тому розібратися, то тим хтосем, власне, і є мій знайомий банкір, Вімме Вівальді.
III
— Інакше я уявляв собі банк, — прошепотів Любисток, розглядаючи приміщення. — Де вони тримають тут гроші, Ґеральте?
— Грець його знає, — відповів тихо відьмак, закриваючи розірваний рукав куртки. — Може, у підвалі?
— Гівно там. Я роздивився. Тут немає підвалу.
— Тоді, напевне, на горищі.
— Прошу до кабінету, панове, — сказав Вімме Вівальді.
Молоді люди й Гноми невизначеного віку, які сиділи за довгими столами, були зайняті, вкриваючи аркуші пергаменту рядами циферок та літерок. Усі без винятку горбилися і мали трохи висолоплені язики. Робота, як оцінив відьмак, була диявольськи монотонною, але, здавалося, поглинала присутніх повністю. У кутку, на низькому табуреті, сидів дідусь, схожий на жебрака, який гострив пера. Робив то нешвидко.
Банкір старанно причинив двері кабінету, пригладив довгу, білу, виплекану бороду, тут і там поплямовану чорнилами, поправив бордовий оксамитовий кубрак, що ледь сходився на чималому череві.
— Знаєте, пане Любистку, — сказав він, сідаючи за величезний, червоного дерева стіл, завалений пергаментами. — Я вас уявляв собі зовсім інакше. Але знаю ваші пісеньки, знаю, чув. Про королеву Банду, яка втопилася у річці Дуппі, бо ніхто її не хотів[31]. Про зимородка, що пірнув у відхоже місце…
— Це не моє. — Любисток аж почервонів від люті. — Я ніколи не писав чогось подібного!
— А. Тоді вибачаюся.
— Може б, ми перейшли до справи? — втрутився Дейнті. — Час підганяє, а ви про дурню. Я з серйозними проблемами, Вімме.
— Я цього боявся, — покивав Гном. — Якщо пам’ятаєш, я застерігав тебе, Бібервельдте. Говорив тобі три дні тому: не вкладай гроші в той згірклий риб’ячий жир. Що з того, що дешевий, номінальна ціна не важлива, важливим є ступінь зиску після перепродажу. Так само й та рожева олія, і той віск, і ті глиняні миски. Що тобі в голову стрелило, Дейнті, щоби купувати те гівно, та ще й — за живі гроші, замість того аби розумно платити акредитивом чи векселем[32]? Говорив я тобі, кошти складування у Новіграді диявольськи високі, за два тижні вони тричі перевищать вартість того товару. А ти…
— Ну, — тихенько простогнав половинчик. — Кажи, Вівальді. Що я?
— А ти на те, що ніяких проблем, що продаси все протягом двадцяти чотирьох годин. І тепер приходиш і заявляєш, що ти в скруті, при цьому усміхаючись дурнувато й жалісно. Не йде, вірно? А витрати ростуть, га? От, зле, зле. Як я маю тебе з того витягти, Дейнті? Якби ти хоча б застрахував той хлам, я б одразу послав когось із канцеляристів, щоби той тихцем підпалив склад. Ні, любчику, єдине, що можна зробити, — це підійти до справи філософськи чи сказати собі: «Та срав я на те». Це — торгівля, раз отримуєш, раз втрачаєш. Та й що то за гроші, той жир, віск та олія. Сміху варте. Ми говоримо про більш серйозні справи. Скажи мені, чи маю я вже продавати мімозову кору, бо пропозиції почали стабілізуватися на п’яти й п’яти шостих.
31
32