— Га?
— Ти глухий? — зморщився банкір. — Остання пропозиція — це рівно п’ять і п’ять шостих. Ти повернувся, маю сподівання, щоби погодитися? Семи ти все одно не отримаєш, Дейнті.
— Повернувся?
Вівальді погладив бороду й вискубав з неї крихти пирога.
— Ти був тут десь із годину тому, — сказав він спокійно, — із дорученням, аби тримати до семи. Семикратне перевищення при ціні, якути заплатив, то дві корони сорок п’ять копперів за фунт. Це забагато, Дейнті, навіть для винятково придатного ринку. Дубильні вже повинні домовитися і стануть солідарно тримати ціну. Я голову даю…
Двері відчинилися, і в кабінет упало щось у зеленій фетровій шапці й хутрі з плямистих кроликів, перепоясане конопляною мотузкою.
— Купець Сулімір дає дві крони п’ятнадцять! — проскавчало.
— Шість й одна шоста, — швиденько вирахував Вівальді. — Що робити, Дейнті?
— Продавати! — крикнув половинчик. — Шестикратне перевищення, а ти ще задумуєшся, холера?
До кабінету впало друге щось, у жовтій шапці опанчі, що нагадувала старий мішок. Як і перше щось, друге мало близько двох ліктів зросту.
— Купець Бібервельдт передав — не продавати нижче семи! — проверещало, витерло ніс рукавом і вибігло.
— Ага, — сказав ґном після довгої хвилі тиші. — Один Бібервельдт наказує продавати, другий Бібервельдт наказує чекати. Цікава ситуація. Що робимо, Дейнті? Ти відразу поясниш чи почекаємо, коли якийсь третій Бібервельдт накаже вантажити кору на галери та везти до Країни Псоглавців? Га?
— Що воно таке? — видавив із себе Любисток, вказуючи на те щось у зеленій шапці, яке все ще стояло у дверях. — Що воно, до холери, таке?
— Молодий гном, — сказав Ґеральт.
— Безсумнівно, — підтвердив сухо Вівальді. — Це аж ніяк не старий троль. Зрештою, не важливо, що воно. Ну, Дейнті, я слухаю.
— Вімме, — сказав половинник. — Я тебе дуже прошу. Не став запитань. Сталося дещо страшне. Просто сприйми, що я, Дейнті Бібервельдт з Гречаної луки, поштивий купець, поняття не маю, що тут діється. Розкажи мені все, з подробицями. Події останніх трьох днів. Прошу, Вімме.
— Цікаво, — сказав ґном. — Але за комісійні, які я беру, мушу виконувати бажання принципала, якими б вони не були. Тож слухай. Увірвався ти сюди три дні тому, важко дихаючи, дав мені на депозит тисячу крон і забажав аваль[33] на вексель, на дві тисячи п’ятсот двадцять, на пред’явника. Я дав тобі той аваль.
— Без гарантій?
— Без. Люблю я тебе, Дейнті.
— Кажи далі, Вімме.
— На другий день зранку ти, зі стуком і грюком, увірвався сюди знову, бажаючи, щоби я відкрив акредитив на банк у Визімі. На чималу суму в три тисячі п’ятсот крон. Бенефіціантом, наскільки пам’ятаю, мав бути якийсь Тер Лукокян, інакше — Трюфель. Ну, то я і відкрив такий акредитив.
— Без гарантій, — сказав половинчик із надією у голосі.
— Мої симпатії до тебе, Бібервельдте, — затхнув банкір, — закінчуються десь близько трьох тисяч крон. Цього разу я взяв від тебе письмове зобов'язання, що в разі невиплати — млин мій.
— Який млин?
— Млин твого тестя, Арно Гардботтома, у Гречаній луці.
— Я додому не повернуся, — заявив Дейнті понуро, але рішуче. — Наймуся на якийсь корабель і стану піратом.
Вімме Вівальді почухав вухо й глянув на нього з підозрою.
— Е-е-е, — сказав. — Ти вже давно розплатився і роздер те зобов’язання. Ти все виплатив. Не дивно, з твоїми-то прибутками…
— Прибутками?
— А, вірно, я ж забув, — пробурмотів ґном. — Я ж мав нічому не дивуватися. Ти круто піднявся на кошенілі, Бібервельдте. Бо, бач, у Повіссі дійшло до перевороту…
— Це я вже знаю, — урвав половинчик. — Індиго здешевшало, а кошеніль подорожчала. А я заробив. Це правда, Вімме?
— Правда. Маєш у мене на депозиті шість тисяч триста сорок шість крон і вісімдесят копперів. Нетто, після вирахування моїх комісійних і податку.
— Ти заплатив за мене податок?
— А як інакше? — здивувався Вівальді. — Адже годину тому ти був тут і наказав сплатити. Канцелярист уже заніс усю суму до ратуші. Щось близько півтори тисяч, бо був урахований, зрозуміло, і продаж коней.
Двері відчинилися з гуркотом, і до кабінету увірвалося щось у брудній шапці.
— Дві крони тридцять! — заверещало. — Купець Газельквіст!
— Не продавати! — крикнув Дейнті. — Чекаємо кращої ціни! Гайда, обидва назад на біржу!
Обидва гноми підхопили кинуті їм Гномом мідяки й зникли.
— Та-ак… На чому я там зупинився? — задумався Вівальді, граючись величезним, дивно огранованим кристалом аметисту, що використовувався для притискання паперу. — Ага, на кошенілі, купленій за вексель. А кредитний лист, про який я згадував, потрібен був тобі для закупівлі великого вантажу мімозової кори. Купив ти її багацько, але досить дешево, по тридцять п’ять копперів за фунт, у занґвебарського фактора, отого Трюфеля чи Сморчка. Галера увійшла до порту вчора. Й тоді все почалося.
— Уявляю собі, — простогнав Дейнті.
— Для чого комусь потрібна кора мімози? — не витримав Любисток.
— Ні для чого, — похмуро буркнув половинчик. — На жаль.
— Кора мімози, пане поете, — пояснив ґном, — це дубильна речовина, що застосовується для дублення шкір.
— Якщо хтось був би настільки дурнуватим, — втрутився Дейнті, — аби купувати кору мімози з-за моря, якщо в Темерії можна купити за безцінь дубову.
— Отут, власне, й закопано вампіра, — сказав Вівальді. — Бо в Темерії друїди саме проголосили, що коли зараз же не припиниться нищення дубів, то нашлють вони на країну пошесть із сарани й щурів. Друїдів підтримали дріади, а тамтий король має слабкість до дріад. Коротко: відучора настало повне ембарго на темерійську кору, тому мімоза йде угору. Ти мав добру інформацію, Дейнті.
З канцелярії пролунав тупіт, після чого до кабінету вдерлося задихане щось у зеленій шапці.
— Вельможний купець Сулімір… — видихнув гном, — наказав повторити, що купець Бібервельдт, половинчик, є дикою і щетинистою свинею, спекулянтом і вижмигрошем і що він, Сулімір, бажає Бібервельдту, аби той запаршивів. Дає дві крони сорок п’ять, і це останнє слово.
— Продавати, — випалив половинчик. — Давай, малий, йди й підтверди. Рахуй, Вімме.
Вівальді сягнув під сувої пергаменту й видобув ґномську рахівницю, справжню цяцьку. На відміну від рахівниць, якими користувалися люди, ґномські рахівниці мали форму ажурної пірамідки. Утім, рахівницю Вівальді було зроблено з золотих дротів, якими пересували огранені та відшліфовані, припасовані одне до одного брилки рубінів, смарагдів, оніксів і чорних агатів. Ґном швидкими, вправними рухами товстого пальчиська хвильку пересував коштовне каміння: вгору, вниз, у боки.
— Це буде… гм-м, гм-м… Мінус кошти й моя комісія… Мінус податок… Та-ак. П’ятнадцять тисяч шістсот двадцять дві крони й двадцять п’ять копперів. Непогано.
— Якщо я добре рахую, — повільно промовив Дейнті Бібервельдт, — то разом із нетто я повинен мати у тебе…
— Точнісінько двадцять одну тисячу дев’ятсот шістдесят дев’ять крон і п’ять копперів. Непогано.
— Непогано? — закричав Любисток. — Непогано? За стільки можна непогане село купити або малий замок! Я в житті своєму стільки грошви не бачив!
— Як і я, — сказав половинчик. — Але давай без азарту, Любистку. Так воно складається, що тих грошей ще ніхто не бачив і невідомо, чи побачить.
— Гей, Бібервельдте, — обурився ґном. — Звідки такі похмурі думки? Сулімір заплатить готівкою чи векселем, а векселі в Суліміра — надійні. Про що йдеться? Ти боїшся втратити на смердючому риб’ячому жирі й воску? З такими прибутками ти жартуючи покриєш втрати…
33
Аваль — вексельна порука, надана третьою особою; інакше кажучи, той, хто виписує аваль на вексель, бере на себе ризики, пов'язані із торгівельними операціями, які проводить той, хто потребує «швидких коштів».