— Не в тому річ.
— А тоді в чому?
Дайнті кашлянув, опустив кучеряву голову.
— Вімме, — сказав, дивлячись у підлогу. — Шапелл за нами приглядає.
Банкір присвиснув.
— Кепсько, — процідив. — А втім, цього треба було очікувати. Бач, Бібервельдте, інформація, якою ти користуєшся при транзакціях, має значення не тільки торговельне, але й політичне. Про те, що коїться у Повіссі й у Темерії, не знав ніхто, у тому числі й Шапелл, а Шапелл любить дізнаватися про все першим. Тож тепер він, сам розумієш, ламає голову над тим, звідки ти знаєш. І я думаю, що він уже здогадався. Бо і я здогадався.
— Цікаво.
Вівальді обвів поглядом Любистка й Ґеральта, наморщив кирпатого носа.
— Цікаво? Цікавою є оця твоя спілка, Дейнті, — сказав він. — Трубадур, відьмак і купець. Поздоровляю. Пан Любисток буває тут і там, навіть при королівських дворах, і напевне непогано навчився наставляти вуха. А відьмак? Особиста охорона? Залякувати боржників?
— Поспішні висновки, пане Вівальде, — холодно сказав Ґеральт. — Ми зовсім не в спілці.
— А я, — почервонів Любисток, — ніде не наставляю вуха. Я поет, а не шпигун!
— Різне кажуть, — скривився Гном. — Дуже різне, пане Любистку.
— Брехня! — крикнув трубадур. — Бздури якісь!
— Та добре вже, я вірю, вірю. Тільки не знаю, чи повірить Шапелл. Але хтозна, може, це все й перетреться. Скажу тобі, Бібервельдте, що після останнього нападу апоплексії Шапелл сильно змінився. Може, то страх перед смертю заглянув йому до жопи й змусив замислитися? Словом, це вже не той самий Шапелл. Зробився таким ґречним, розумним, спокійним і… і поштивим, так скажімо.
— Е-е-е-е, — сказав половинчик. — Шапелл — поштивий? Ґречний? Це неможливо.
— Кажу, як є, — відповів Вівальді. — А є — як я кажу. На додачу, зараз храм має на свою голову іншу проблему, ім’я якій — Вічний Вогонь.
— Це як?
— Усюди має горіти Вічний Вогонь, як говориться. Усюди, по всіх околицях, мають ставитися олтарі, тому вогню присвячені. Багацько олтарів. Не питай мене про подробиці, Дейнті, я не дуже орієнтуюся у людських забобонах. Але знаю, що всі жерці, а також і Шапелл, не займаються практично нічим, окрім тих олтарів і того вогню. Ідуть великі приготування. Податки вгору підуть, це вже напевне.
— Ну, — сказав Дейнті. — Марна втіха, але…
Двері кабінету відчинилися знову, й усередину увірвалося знайоме вже відьмакові щось у зеленій шапці й кролячому хутрі.
— Купець Бібервельдт, — заявило воно, — наказує докупити горняток, якщо забракло. Ціна ролі не має.
— Чудово, — посміхнувся половинчик, і та посмішка викликала в думці образ викривленого писку розлюченого лісового кота. — Купимо багацько горняток, воля пана Бібервельдта — наказ для нас. Чого нам іще докупити? Капусти? Дьогтю? Залізних граблів?
— А окрім того, — прохрипіло щось у хутрі, — купець Бібервельдт просить тридцять крон готівкою, бо має дати хабаря, щось з’їсти, напитися пива, а у «Вістрі Спису» якісь троє негідників украли в нього кошель.
— Ах. Троє негідників, — сказав Дейнті протяжно. — Так, це місто, здається, повне негідників. А де ж то, якщо можна запитати, є зараз вельможний купець Бібервельдт?
— А де ж би ще, — сказало щось, шморгнувши носом, — якщо не на Західному Базарі.
— Вімме, — зловісно сказав Дейнті. — Не став запитань, але знайди мені десь тут солідну грубезну палицю. Я вибираюся на Західний Базар, але без палиці не можу піти. Занадто багацько там негідників та злодіїв.
— Палицю, кажеш? Знайдеться. Але, Дейнті, я б хотів одне знати, бо мене воно пригнічує. Я мав не ставити запитань, тож і не питаю, але здогадаюся, а ти підтвердь або запереч, добре?
— Здогадуйся.
— Той згірклий жир, та олія, віск і миски, та холерна мотузка, то була ж тактична хитрість, вірно? Ти ж хотів відвернути увагу конкурентів від кошенілі та мімози? Викликати безладдя на ринку? Так, Дейнті?
Двері різко відчинилися, й у кабінет забігло щось без шапки.
— Турлука передає, що все готове! — заверещало тоненько. — Питає — чи наливати?
— Наливати! — гримав половинчик. — Зараз же наливати!
— Рудою бородою Рундуріна клянуся! — завив Вімме Вівальді, щойно за гномом зачинилися двері. — Я нічого не розумію! Що тут діється? Що наливати? У що наливати?
— Поняття не маю, — визнав Дейнті. — Але справи, Вімме, повинні крутитися.
IV
Важко проштовхуючись крізь натовп, Ґеральт вийшов просто до прилавка, обвішаного мідними каструлями, казанками й пательнями, що червоно виблискували в променях вечірнього сонця. За прилавком стояв рудобородий Гном в оливковому каптурі й важезних чоботах з тюленячої шкіри. На обличчі Гнома вимальовувалося явне знеохочення — говорячи по-простому, виглядав він так, наче за мить збирався заплювати клієнтку, яка гарбалася у товарі. Клієнтка трусила бюстом та золотими кучериками й била в Гнома безперестанним потоком слів, позбавлених ладу й складу.
Клієнткою виявилася ніхто інша, як Веспуля, відома Ґеральтові як метальниця усього, що під руку трапиться. Не чекаючи, аж поки вона його впізнає, він швиденько пірнув у натовп.
Західний Базар пульсував життям, шлях через це збіговисько нагадував продирання крізь кущі глоду. Раз у раз щось чіплялося до рукавів та штанин — чи то діти, які загубилися від мам, коли ті відтягували батьків від наметів із продажем на розлив, чи то філери з кордегардії, чи то потайні продавці шапок-невидимок, афродизіаків і непристойних сцен, вирізьблених у кедровому дереві. Ґеральт перестав посміхатися і лаявся, даючи волю ліктям.
Почув звук лютні й відомий йому перлистий сміх. Звуки лунали з боку казково барвистої ятки, оздобленої написом: «Тута чуди, амулети і принади для риби».
— Чи хтось казав уже пані, яка пані чарівна? — гукав Любисток, сидячи на прилавку й весело махаючи ногами. — Ні? Бути того не може! Це місто сліпців, воістину місто сліпців. Тож далі, добрі люди! Хто хоче послухати баладу про кохання? Хто хоче розчулитися і збагатитися духовно, той нехай кине в капелюх монету. Із чим, із чим ти пхаєшся сюди, засранцю? Мідь тримай для жебраків, не ображай тут міддю артиста. Я тебе, може, й вибачу, але мистецтво — ніколи!
— Любистку, — сказав Ґеральт, підходячи. — Здається, ми розділилися, аби шукати допплера. А ти тут концерти влаштовуєш. І не соромно тобі співати по ярмарках, наче старцівству?
— Соромно? — здивувався бард. — Важливо, що і як співати, а не де співати. Крім того, я голодний, а власник лавки обіцяв мені обід. Що ж до допплера, то шукайте його собі самі. Я не створений для гоните, бійок і самосудів. Я — поет.
— Краще б тобі не привертати уваги, поете. Тут є твоя наречена, можуть бути неприємності.
— Наречена? — Любисток нервово закліпав. — Про кого йдеться? Маю їх кілька.
Веспуля, тримаючи в долоні мідну пательню, продиралася крізь натовп слухачів із напором атакуючого тура. Любисток підхопився з прилавка й кинувся навтьоки, справно перескакуючи корзини з овочами. Веспуля розвернулася у бік відьмака, граючи ніздрями. Ґеральт відсахнувся, відчуваючи спиною твердий опір стіни ятки.
— Ґеральте! — крикнув Дейнті Бібервельдт, вискакуючи з натовпу й відштовхуючи Веспулю. — Швидко, швидко! Я бачив його! Он, отам, втікає!
— Я ще до вас доберуся, розпусники! — крикнула Веспуля, відновлюючи рівновагу. — Я ще порахуюся із усією вашою свинською бандою! Ото компанія! Фазан, обірванець і карлик із волохатими п’ятами! Згадаєте мене!
— Туди, Ґеральте! — гарикнув Дейнті, розштовхуючи на бігу групку жаків[34], зайнятих грою у «три мушельки». — Туди, туди, між вози побіг! Зліва його обходь! Швидко!
Вони кинулися навздогін, і самі переслідувані прокляттями відштовхнутих торговців і покупців. Ґеральт тільки чудом уникнув зіткнення зі шмаркатим дітлахом, що заплутався в нього під ногами. Перескочив через нього, але перекинув дві діжки із оселедцями, за що розлючений рибалка хльоснув його через спину живим вугром, якого саме демонстрував клієнтам.