— Бувай, Ґеральте, — сказав він. — Дякую тобі.
— Бувай, Дуду, — відповів відьмак. — Удачі тобі.
Допплер відвернувся і рушив у бік людного базару, жвавим, веселим, розгойданим кроком Любистка. Наче Любисток, різко вимахував він лівою рукою і, наче Любисток, шкірив зуби до дівок, повз яких проходив. Ґеральт поволі рушив за ним. Поволі.
Теллічо, крокуючи, схопив лютню, сповільнивши крок, узяв пару акордів, після чого вміло пробринькав на струнах відому Ґеральтові мелодію. Розвернувшись трохи, заспівав.
Зовсім як Любисток.
— Повтори це Любистку, якщо запам’ятаєш! — крикнув. — І скажи йому, що «Зима» — назва кепська. Ця балада повинна зватися «Вічний Вогонь». Бувай, відьмаче!
— Гей! — почулося раптом. — Фазане!
Теллічо повернувся, вражений. З-за ятки випливла Веспуля, трусячи бюстом, міряючи його зловісним поглядом.
— На дівок зазираєшся, шахраю? — засичала вона, трусячи тілесами все сильніше. — Пісеньки співаєш, лайдаче?
Теллічо зняв капелюха та вклонився, широко усміхаючись характерною Любистковою посмішкою.
— Веспулю, моя дорогенька, — сказав він привітно. — Який же я радий тебе бачити. Вибач мені, моя солодка. Я тобі винен…
— Винен, винен, — урвала Веспуля голосно. — І те, що ти мені винен, зараз заплатиш! Ось тобі!
Велика мідна пательня блиснула на сонці і з глибоким гучним брязкотом гепнула об голову допплера. Теллічо із невимовно дурнуватою гримасою, що застигла на обличчі, похитнувся і впав, розкинувши руки, а фізіономія його раптом почала змінюватися, розпливатися і втрачати схожість із будь-ким. Побачивши те, відьмак скочив до нього, на бігу зриваючи з прилавка великий килим. Розстеливши килим на землі, він двома копняками вкотив на нього допплера і швидко, але щільно загорнув його.
Усівшись на пакунку, він витер рукавом чоло. Веспуля, стискаючи пательню, дивилася на нього зловісно, а навколо густішав натовп.
— Він хворий, — сказав відьмак і вимушено посміхнувся. — Це для його добра. Не тисніть, добрі люди, бідаці повітря треба.
— Ви чули? — спокійно, але звучно запитав Шапелл, пропихуючись раптом крізь натовп. — Прошу без збіговиськ! Прошу розійтися! Збіговиська заборонені. Покарання — штраф!
Натовп миттєво розтанув — тільки для того, аби відкрити Любистка, що підходив швидким кроком під звуки лютні. Побачивши його, Веспуля перелякано заверещала, кинула пательню і бігом кинулася через майдан.
— Що з нею стало? — запитав Любисток. — Диявола побачила?
Ґеральт устав з пакунка, який уже почав слабенько ворушитися. Шапелл поволі наблизився. Був він сам, особистої його охорони було не видно.
— Я б не підходив, — тихо сказав Ґеральт. — Якби я був вами, пане Шапелле, то не підходив би.
— Та ти що? — Шапелл стиснув вузькі губи, холодно дивлячись на нього.
— Якби я був вами, пане Шапелле, то вдав би, що я нічого не бачив.
— Так, напевне, — сказав Шапелл. — Але ти — не я.
З-за намету біг Дейнті Бібервельдт, задиханий та спітнілий. Побачивши Шапелла, він зупинився, посвистуючи, заклав руки за спину й удав, що роздивляється дах комори.
Шапелл підійшов до Ґеральта, дуже близько. Відьмак не ворухнувся, звузивши тільки очі. Хвильку вони дивилися один на одного, потім Шапелл схилився над пакунком.
— Дуду, — сказав до тиснених, дивно деформованих чобіт Любистка, що стирчали зі згорнутого килима. — Копіюй Бібервельдта, швидко.
— Це що? — крикнув Дейнті, перестаючи витріщатися на комору. — Це чого?
— Тихіше, — сказав Шапелл. — Ну, Дуду, як ти там?
— Уже, — пролунав із килима приглушений шепіт. — Уже… Осьо…
Тиснені чоботи, що стирчали зі згортка, розмазалися і перетворилися на волохаті босі стопи половинчика.
— Вилазь, Дуду, — сказав Шапелл. — А ти, Дейнті, сиди тихо. Для людей кожен половинчик виглядає однаково. Правда?
Дейнті щось буркнув невиразно. Ґеральт, усе ще мружачись, дивився на Шапелла із підозрою. Намісник же випростався і роззирнувся навколо, й тоді від глядачів, які ще стояли неподалік, лишився тільки стукіт дерев’яних сабо, що стихав удалечині.
Дейнті Бібервельдт Другий виповз і вигребся з пакунка, чхнув, усівся і протер очі й носа. Любисток присів на скрині, що лежала неподалік, бринькнув на лютні з виразом помірної зацікавленості на обличчі.
— Хто це такий, як думаєш, Дейнті? — лагідно запитав Шапелл. — Дуже подібний до тебе, тобі так не здається?
— То мій кузен, — випалив половинчик і вишкірив зуби. — Дуже близька рідня. Дуду Бібервельдт із Гречаної луки, світла голова у справах. Я, власне, вирішив…
— Так, Дейнті?
— Я вирішив вважати його своїм фактором у Новіграді[35]. Що ти на те, кузене?
— Ох, кузене, дякую, — широко посміхнулася дуже близька рідня, гордість клану Бібервельдтів, світла голова у справах.
Шапелл також посміхнувся.
— Здійснилася мрія? — буркнув Ґеральт. — Про життя у місті? І що ви в цьому місті бачите, Дуду… і ти, Шапелле?
— От пожив би ти на вересовищах, — відбуркнув Шапелл, — поїв би корінців, помокнув та померзнув би — отоді знав би. Нам також хочеться жити, Ґеральте. Ми не гірші від вас.
— Ні, — кивнув Ґеральт. — Не гірші. Бува навіть, що кращі. Що зі справжнім Шапеллем?
— Удар його спіткав, — прошепотів Шапелл Другий. — Десь місяці зо два тому. Апоплексія. Хай земля йому буде пухом, і нехай світить йому Вічний Вогонь. Я саме опинився поблизу… Ніхто не зауважив… Ґеральте? Ти ж не будеш…
— Що ніхто не зауважив? — запитав відьмак незворушно.
— Дякую, — пробурмотів Шапелл.
— Вас тут більше?
— А це важливо?
— Ні, — погодився відьмак. — Не важливо.
З-за фургонів та яток випала й побігла підтюпцем невисока, на пару ліктів фігурка в зеленій шапочці й у хутрі плямистих кроликів.
— Пане Бібервельдте, — просолів гном і замовк, водячи очима з одного половинчика на другого.
— Вважаю, малий, — сказав Дейнті, — що ти маєш справу до мого кузена, Дуду Бібервельдта. Кажи. Кажи. Ото він.
— Турлука передає, що пішло усе, — сказав гном і широко усміхнувся, показуючи гострі зубки. — По чотири крони штука.
— Здається, я знаю, про що йдеться, — сказав Дейнті. — Шкода, що немає тут Вівальді, той мигцем би вирахував зиск.
— Дозвольте, кузене, — відізвався Теллічо Люннґревінк Леторт, скорочено Пенсток, для приятелів Дуду, а для всього Новіграда — член чисельної родини Бібервельдтів. — Дозволиш порахувати мені? У мене добра пам'ять на цифри. Як і на інші речі.
— Прошу, — вклонився Дейнті. — Прошу, кузене.
— Кошти, — наморщив чоло допплер, — були невисокі. Вісімнадцять за олію, вісім п’ятдесят за жир, гм-м… Усе разом, враховуючи шнур, сорок п’ять крон. Виручка: шістсот по чотири крони, чи дві тисячі чотириста. Комісії жодної, бо без посередників…
— Будь ласка, не забувайте про податок, — нагадав Шапелл Другий. — Будь ласка, не забудьте, бо стоїть перед вами представник влади міста й Церкви, який серйозно й сумлінно потрактовує свої обов’язки.
— Від податків воно звільнене, — заявив Дуду Бібервельдт. — Бо то на святу мету.
— Га?
— Змішані у відповідних пропорціях риб’ячий жир, віск, олія, підфарбовані краплею кошенілі, — пояснив допплер, — досить налити до глиняних мисок й у кожну засадити шматок шнура. Запалений шнур дає чарівний червоний вогник, який горить довго й мало смердить. Вічний Вогонь. Жерці потребували лампадок на олтарі Вічного Вогню. Уже не потребують.
35
…