Його вислухали в абсолютній тиші, лише витягнуті обличчя пастухів свідчили про їхнє цілковите здивування. Помовчував і Санчо, інтенсивно лускаючи горіхи та раз у раз навідуючись до міха з вином, який, щоб воно не нагрівалося, був підвішений на гілці дуба.
А ідальго все говорив і говорив, хоча вечеря скінчилася. Зрештою один із пастухів наважився перебити його:
— Аби ви, сеньйоре мандрівний лицарю, справді змогли визнати, що ми вас добре прийняли, дозвольте, щоб наш товариш Антоніо втішив ваш слух піснею. Він малий тямущий, натхненний; а головне — уміє читати й писати, і чудово грає на равелі.[29]
Той, про кого йшлося, юнак приємної зовнішності, років двадцяти двох, не комизився. Всівся на дубовий пеньок, налагодив свій інструмент і приємним голосом виконав ліричну баладу.
Зворушений Дон Кіхот попросив його заспівати ще. Однак тут запротестував Санчо Панса, який немилосердно позіхав, ризикуючи вивихнути щелепу, і якого зовсім не приваблювала перспектива вислуховувати пісні замість довгоочікуваного відпочинку:
— Вашій милості вже час на бокову. Та й ці люди за день стомилися — куди їм співати цілісіньку ніч?
— Розумію тебе, друже, — усміхнувся Дон Кіхот. — Дійсно, спілкування з винним бурдюком радше має бути компенсоване сном, а не музикою.
— Господи, хто про що! — ображено засопів Санчо.
— Не заперечую, — погодився ідальго. — Отож можеш влаштовуватися де завгодно. Мені ж, враховуючи мій рід занять, більше личить не спати. До речі, схоже, слід накласти нову пов’язку, оскільки рана досі болить.
Санчо взявся за перев’язку, але його спинив старший із пастухів, кого інші йменували Педро, який заявив, що зробить її сам. Для початку він зірвав кілька листочків розмарину, якого вдосталь росло поблизу, розжував їх, додав пучку солі, приклав отриману масу до вуха, а потім вміло перев’язав, запевнивши, що все буде гаразд. Надалі так воно і було.
Розділ ХІІ,
у якому починається розповідь про пастушку Марселу
Нараз об’явився підпасок, посланий з вечора в село за харчами.
— Гей! — долинуло ще здаля. — Знайте, сьогодні вранці упокоївся відомий пастух-студент Хризóстом.
Хлопця обступили, а той продовжив:
— Балакають, він помер від кохання до тієї шалапутки Марсели, дочки багача Гільєрмо, яка в одежині пастушки никає тутешніми нетрями. І заповів бідолашний поховати себе у полі, наче мавра, біля підніжжя скелі, де над джерельцем схилився могутній дуб — бо там він побачив її вперше. А священики забороняють виконувати волю покійного, мовляв, це схоже на язичництво. Але Амбрóсіо, нерозлучний приятель покійного, та кілька його друзів, мабуть, усе ж завтра урочисто понесуть ховати Хризостома згідно із заповітом. Здається, на це варто подивитись. Принаймні я піду.
— Усі підемо, — підхопив ідею Педро. — Тільки залишимо когось стерегти кіз.
Дон Кіхота зацікавили деталі цієї історії. Старший охоче розповів, що, наскільки йому відомо, новопреставлений був заможним ідальго, жителем одного з місцевих гірських селищ; багато років він навчався в Саламанці, згодом повернувся додому й набув слави вченої та начитаної людини.
— В основному кажуть, що він знав науку про зірки й про те, що там на небі відбувається із сонцем і місяцем, адже він достеменно передбачав сонячні та місячні потемнення.
— Ці явища іменуються затемненням, — м’яко виправив його Дон Кіхот.
Однак Педро не зважив на такі дрібниці:
— А ще він точно вгадував, який буде рік: рясний чи рідкий.
— Ти хочеш сказати — врожайний або неврожайний, — знову не змовчав Дон Кіхот.
— Рясний чи врожайний — одна дяка, що за рибу, що за рака, — не став загострювати на цьому увагу Педро. — Так от, завдяки прогнозам Хризостома, його батько та друзі, які позичали йому гроші на навчання, вельми розбагатіли. Вони неухильно дотримувались тих чи інших порад, сіючи то пшеницю, то ячмінь, то горох.
— Ця наука називається астрологією, — Дон Кіхот і тут не втримався.
— Не знаю, як вона зветься, — знизав плечима пастух. — Знаю лише, що минуло кілька місяців, аж раптом Хризостом з’явився на люди вдягнутим у пастуший кожух і з посохом у руках. А заодно так само нарядився його товариш по студентській лаві Амбросіо. Ніхто в селі не міг второпати, навіщо їм це здалося. На той час батько Хризостома помер, залишивши йому значний статок. Він успадкував цінне майно, чимало голів різноманітної худоби, багато грошей. І, ніде правди діти, юнак того заслуговував, оскільки був чудовою людиною. Невдовзі рознеслась чутка, що причина такої дивної поведінки криється в уже згадуваній Марселі, з якою Хризостом, закохавшись, зібрався бродити нашими глухоманями.