— А на мою думку, — сказав він, звертаючись до Ростова, — треба просто просити государя про помилування. Тепер, кажуть, нагороди будуть великі, і, певне, простять…
— Мені просити государя! — сказав Денисов голосом, якому він хотів надати колишньої енергії і запалу, але який звучав непотрібною роздратованістю. — Про що? Якби я був розбійником, я просив би милості, а то мене судять за те, що виводжу на чисту воду розбійників. Хай судять, я нікого не боюсь; я чесно служив цареві і вітчизні, і я не крав! І мене розжалувати, і… Слухай, я так прямо й пишу їм, ось і пишу: «якби я був казнокрадом…»
— Вдало написано, що й казати, — сказав Тушин. — Та не в тім річ, Василю Дмитровичу, — він теж звернувся до Ростова, — скоритися треба, а ось Василь Дмитрович не хоче. Аудитор же казав вам, що справа ваша погана.
— Ну, хай буде погана, — сказав Денисов.
— Вам написав аудитор просьбу, — говорив далі Тушин, — і треба підписатись та ось з ними й відправити. У них, мабуть (він показав на Ростова), і рука в штабі є. Вже кращої нагоди не знайдете.
— Таж я сказав, що підло запобігати ні перед ким не буду, — перебив Денисов і знову продовжував читання свого паперу.
Ростов не смів умовляти Денисова; хоч він інстинктом відчував, що шлях, який запропонували Тушин та інші офіцери, був найправильніший, і хоч він вважав би себе щасливим, якби міг подати допомогу Денисову, — він знав незламну волю Денисова і його правдиву запальність.
Коли кінчилось читання уїдливих паперів Денисова, що тривало понад годину, Ростов нічого не сказав і, в найсумнішому настрої, в товаристві госпітальних приятелів Денисова, які знову зібралися біля нього, провів решту дня, розповідаючи про те, що він знав, і слухаючи оповідання інших. Денисов понуро мовчав протягом цілого вечора.
Пізно увечері Ростов зібрався їхати і спитав Денисова, чи не буде яких доручень.
— До речі, стривай, — сказав Денисов, оглянувся на офіцерів і, витягнувши з-під подушки свої папери, пішов до вікна, на якому в нього стояла чорнильниця, й сів писати.
— Видно, пугою обуха не пересічеш, — сказав він, відходячи від вікна і подаючи Ростову великого конверта. Це була просьба на ім'я государя, яку склав аудитор і в якій Денисов, нічого не згадуючи про гріхи провіантського відомства, просив лише помилування.
— Передай, видно… — Він не доказав і усміхнувся болісно-фальшивою усмішкою.
XIX
Повернувшись у полк і передавши командирові, в якому стані була справа Денисова, Ростов з листом до государя поїхав у Тільзіт.
13 червня французький і російський імператори з'їхалися в Тільзіті. Борис Друбецькой просив важну особу, при якій він був, про те, щоб його зачислили до почту, призначеного перебувати в Тільзіті.
— Je voudrais voir le grand homme[453], — сказав він, маючи на увазі Наполеона, якого він досі завжди, як і всі, називав Буонапарте.
— Vous parlez de Buonaparte? [454] — спитав його, усміхаючись, генерал.
Борис запитливо подивився на свого генерала і відразу зрозумів, що це було жартівливе випробування.
— Mon prince, je parle de l'empereur Napoléon[455], — відповів він. Генерал з усмішкою поплескав його по плечу.
— Ти далеко підеш, — сказав він йому і взяв з собою.
Борис серед небагатьох був на Німані в день побачення імператорів; він бачив помости з вензелями, проїзд Наполеона по тому березі поперед французьку гвардію, бачив задумливе обличчя імператора Олександра в той час, як він мовчки сидів у корчмі на березі Німану, чекаючи на прибуття Наполеона; бачив, як обидва імператори сіли в човни і як Наполеон, причаливши раніш до помосту, швидкими кроками пішов уперед і, зустрічаючи Олександра, подав йому руку, і як обидва зникли в павільйоні. З часу свого вступу у вищі сфери Борис виробив собі звичку уважно спостерігати те, що відбувалося круг нього, і записувати. Під час побачення в Тільзіті він розпитував про імена тих осіб, що приїхали з Наполеоном, про мундири, в які вони були одягнені, і уважно вслухався в слова, які казали важні особи. В той самий час, як імператори увійшли до павільйону, він подивився на годинник і не забув подивитися знову в той час, як Олександр вийшов з павільйону. Побачення тривало годину і п'ятдесят три хвилини; він так і занотував це того вечора серед інших фактів, які, він гадав, мали історичне значення. Почет імператора був дуже невеликий, тому для людини, що дорожить успіхом по службі, перебувати в Тільзіті під час побачення імператорів дуже багато важило, і Борис, потрапивши в Тільзіт, почував, що з цього часу становище його цілком зміцнилося. Його не тільки знали, але до нього придивилися і звикли. Двічі він виконував доручення до самого государя, так що государ знав його в обличчя, і всі близькі до государя особи не тільки не цурались його, як раніш, вважаючи за нову людину, але й здивувалися б, якби його не було.