Князь Андрій був у одному з найвигідніших становищ для того, щоб бути добре прийнятим у всі найрізноманітніші і вищі кола тодішнього петербурзького громадянства. Партія реформаторів привітно приймала і заманювала його, по-перше тому, що він мав репутацію розумної і дуже начитаної людини, по-друге тому, що він своїм відпущенням селян на волю здобув уже собі репутацію ліберала. Партія стариків незадоволених, просто як до сина свого батька, зверталася до нього за співчуттям, осуджуючи реформи. Жіноче товариство, світ гостинно приймали його тому, що він був женихом, багатим і знатним, і майже нова особа з ореолом романічної історії його гаданої загибелі та трагічної смерті дружини. Крім того, загальний голос про нього всіх, які знали його раніше, говорив, що він дуже змінився на краще за ці п'ять років, полагіднішав і змужнів, що не стало в цьому колишньої вдаваності, гордості та глузливості і був той спокій, що набувається роками. Про нього говорили, ним цікавилися, і всі бажали його бачити.
Другого дня після одвідання графа Аракчеєва князь Андрій увечері був у графа Кочубея. Він розповів графові про своє побачення з Силою Андрійовичем (Кочубей так називав Аракчеєва з тією ж невиразною глузливістю, яку князь Андрій помітив у приймальні військового міністра).
— Mon cher[472], навіть у цій справі ви не обминете Михайла Михайловича. C'est le grand faiseur[473]. Я скажу йому. Він обіцяв приїхати ввечері…
— Яке ж діло Сперанському до військових уставів? — спитав князь Андрій.
Кочубей, усміхнувшись, похитав головою, ніби дивуючись з наївності Волконського.
— Ми з ним говорили про вас цими днями, — продовжував Кочубей, — про ваших вільних хліборобів…
— До речі, це ви, князю, відпустили своїх селян? — спитав катерининський старик, презирливо обернувшись на Волконського.
— Маленький маєток зовсім не давав прибутку, — відповів Волконський, щоб даремне не дратувати старого, намагаючись пом'якшити перед ним свій вчинок.
— Vous craignez d'être en retard[474], — сказав старий, дивлячись на Кочубея.
— Я одного не розумію, — продовжував старий, — хто буде землю орати, коли їм дати волю? Легко закони писати, а керувати важко. Все одно як тепер, я вас питаю, графе, хто буде начальником палат, коли всім іспити складати?
— Ті, хто складе іспити, я гадаю, — відповів Кочубей, закидаючи ногу на ногу і оглядаючись.
— Ось у мене служить Пряничников, гарний чоловік, золото чоловік, а йому шістдесят років, хіба він піде на іспити?..
— Так, це трудно, понеже освіта вельми мало поширена, але… — Граф Кочубей не доказав, він підвівся і, взявши за руку князя Андрія, пішов назустріч високому, лисому, білявому чоловікові років сорока, з великим відкритим лобом і з незвичайно, дивно білим довгастим обличчям. На ньому був синій фрак, хрест на шиї і зірка на лівому боці грудей. Це був Сперанський. Князь Андрій відразу впізнав його, і в душі його щось тенькнуло, як це буває у важливі хвилини життя. Що це було — пошана, заздрість чи чекання — він не знав. Уся постать Сперанського була особливого типу, по якому його відразу можна було впізнати. Ні в кого з того товариства, в якому жив князь Андрій, він не бачив цього спокою і самовпевненості незграбних і тупих рухів, ні в кого він не бачив такого твердого і разом з тим лагідного погляду приплющених і трошки вологих очей, не бачив такої твердості усмішки, яка нічого не означала, такого тонкого, рівного, тихого голосу і, головне, такого ніжно-білого обличчя і особливо рук, трохи широких, але незвичайно пухлих, ніжних і білих. Таку білість і ніжність обличчя князь Андрій бачив лише в солдатів, які довго пробули в госпіталі. Це був Сперанський, державний секретар, доповідач государя і супутник його в Ерфурті, де він не раз бачився й розмовляв з Наполеоном.
Сперанський не перебігав очима з одного обличчя на друге, як це мимохіть роблять, входячи у велике товариство, і не квапився говорити. Він говорив тихо, з упевненістю, що його слухатимуть, і дивився тільки в обличчя того, з ким розмовляв.