Князь Андрій особливо уважно стежив за кожним словом і порухом Сперанського. Як це буває з людьми, особливо з тими, які суворо судять своїх ближніх, князь Андрій, зустрічаючись з новою особою, надто з такою, як Сперанський, якого знав з репутації, завжди сподівався знайти в ній цілковиту довершеність людських гідностей.
Сперанський сказав Кочубеєві, що жалкує, що не міг приїхати раніше, бо його затримали в палаці. Він не сказав, що його затримав государ. І цю афектацію скромності помітив князь Андрій. Коли Кочубей назвав йому князя Андрія, Сперанський повільно перевів свої очі на Волконського з тією ж усмішкою і мовчки став дивитись на нього.
— Я дуже радий з вами познайомитись, я чув про вас, як і всі, — сказав він.
Кочубей сказав кілька слів про прийом, який зробив Волконському Аракчеєв. Сперанський більше усміхнувся.
— Директором комісії військових уставів мій гарний приятель — пан Магніцький, — сказав він, доказуючи кожен склад і кожне слово, — і якщо ви того забажаєте, я можу звести вас з ним. (Він помовчав на крапці.) Я сподіваюся, що ви знайдете в ньому співчуття й бажання сприяти всьому розумному.
Біля Сперанського зараз же утворився гурток, і той старий, що говорив про свого чиновника Пряничникова, теж звернувся з запитанням до Сперанського.
Князь Андрій, не заходячи в розмову, спостерігав усі порухи Сперанського, цієї людини, недавно нікчемного семінариста, який тепер у руках своїх — цих білих, пухлих руках — тримав долю Росії, як думав Волконський. Князя Андрія вразив незвичайний, презирливий спокій, з яким Сперанський відповідав старому. Він, здавалося, з незмірної висоти звертав до нього своє поблажливе слово. Коли старий став говорити занадто голосно, Сперанський усміхнувся і сказав, що він не може розмірковувати про вигідність чи невигідність того, що бажано було государеві.
Поговоривши якийсь час у загальному колі, Сперанський встав і, підійшовши до князя Андрія, відізвав його з собою на другий кінець кімнати. Видно було, що він вважав за потрібне зайнятися Волконським.
— Я не встиг поговорити з вами, князю, серед тієї піднесеної розмови, в яку мене втягнув цей шановний старик, — сказав він, лагідно-презирливо усміхаючись і цією усмішкою ніби визнаючи, що він разом з князем Андрієм розуміє нікчемність тих людей, з якими він щойно розмовляв. Це обходження потішило князя Андрія. — Я вас знаю давно: по-перше, з вашої справи про ваших селян, це наш перший приклад, і так бажано було б, щоб він мав більше послідовників; а по-друге тому, що ви один з тих камергерів, які не вважали себе ображеними новим указом про придворні чини, що викликає такі балачки й пересуди.
— Так, — сказав князь Андрій, — батько не хотів, щоб я користався з цього права; я почав службу з нижніх чинів.
— Ваш батько, людина старого віку, очевидно, стоїть вище за наших сучасників, які так засуджують цей захід, що відновлює лише природну справедливість.
— Я гадаю, проте, що є підстава і в цих осудах, — сказав князь Андрій, намагаючись боротися з впливом Сперанського, який він починав відчувати. Йому неприємно було в усьому погоджуватися з ним: він хотів перечити. Князь Андрій, який звичайно говорив легко й добре, почував, що йому трудно добирати висловів, розмовляючи із Сперанським. Його занадто цікавили спостереження над особою славнозвісної людини.
— Підстава для особистого честолюбства може бути, — тихо вставив своє слово Сперанський.
— Почасти і для держави, — сказав князь Андрій.
— Як ви розумієте?.. — спитав Сперанський, повільно опустивши очі.
— Я прихильник Montesquieu, — сказав князь Андрій — І його думка про те, що le principe des monarchies est l'honneur, me paraît incontestable. Certains droits et privilèges de la noblesse me paraissent être des moyens de soutenir ce sentiment[475].
Усмішка зникла з білого обличчя Сперанського, і фізіономія його багато виграла від цього. Певне, думка князя Андрія здалася йому цікавою.
— Si vous envisagez la question sous ce point de vue[476], — почав він, з очевидним утрудненням вимовляючи по-французькому і говорячи ще повільніше, ніж по-російському, але цілком спокійно. Він сказав, що честь, l'honneur, не може підтримуватись привілеями, шкідливими для служби, що честь, l'honneur, є або: від'ємне поняття нероблення поганих вчинків, або певне джерело змагання для одержання схвалення й нагород, що виражають його.
Доводи його були стислі, прості і ясні.
— Інститут, який підтримує цю честь, джерело змагання, є інститут, подібний до Légion d'honneur[477] великого імператора Наполеона, інститут, який не шкодить, а сприяє успіхові служби, а не станові чи придворні привілеї.
475
основою монархії є честь, мені здається безперечною. Деякі права та привілеї дворянства мені здаються засобами для підтримання цього почуття.