— Які новини з України? — запитав Вронський. Він уже тиждень був у Ризі, відтоді як провів операцію з викрадення групи американських інструкторів.
— Повний порядок, Анатолію Миколайовичу, — прошепотіла Брежнєва, ще сильніше притискаючись до нього, — наземний коридор до Криму створено. Україна втратила свою цілісність.
— Чудово, — відповів Вронський. — Якийсь час це відволікатиме Захід від того, що ми плануємо робити тут далі.
По дорозі до «Молонізу», він розповів їй про підготовку до великої демонстрації проти латвійського уряду. Вона мала відбутися після кількох тижнів напруження між латишами і так званими негромадянами — етнічними росіянами, кілька поколінь яких жили у Латвії, але так і не отримали латвійського громадянства, через що не стали фактичними громадянами Європейського Союзу.
Величезний натовп таких «негромадян», збитих з пантелику пропагандою та дезінформацією, що лунала в домівках російськомовних латвійців з каналів контрольованого Кремлем телебачення, мав зібратися і рушити до пам’ятника Свободи, зведеного ще за радянських часів на честь звільнення Латвії від фашизму «братнім радянським народом» у травні 1945 року. Демонстрація мала завершитися кількома виступами і покладанням квітів до монумента.
Приїхавши до Риги, Вронський взявся за підготовку ґрунту для провокації насильства під час цієї демонстрації. Він мав завести в натовп екстремістські націоналістичні елементи з Російського союзу Латвії — політичної партії, що представляла етнічних росіян. Крім того, в місті діяла «міліція», створена з «негромадян» і навчена агентами-оперативниками спецназу під керівництвом Вронського. Це була самопроголошена організація «Сила захисту російського народу», або, як її ще називали, СЗРН. Вона мала відігравати ключову роль у забезпеченні контролю за демонстрацією, а якщо точніше — в забезпеченні виходу її з-під контролю.
— Після цього, — розмірковував Вронський, — антиросійські настрої серед латвійських націоналістів розгоряться так, що аж все може трапитися... Та спершу ми маємо зустрітися з двома хлопцями, які поведуть демонстрацію. Вони чекають на нас у пабі «Молоніз».
— А там безпечно зустрічатися? — запитала Брежнєва.
— Там буде справжня британська холостяцька вечірка. Тож ніхто не має жодного шансу нас підслухати.
— Холостяцька вечірка? — здивувалася дівчина.
— Так. Це коли група молодих британців святкує наближення шлюбу одного з них. Вони напиваються до нестями і скільки можуть трахають жінок. Повне розтління...
— У цьому вся гнилість Заходу... — посміхаючись перервала його Брежнєва. Вронський посміхнувся у відповідь.
Як він і гадав, «Молоніз» був заповнений галасливими спітнілими британцями, що насолоджувалися латвійським пивом і намагалися підчепити тутешніх дівчат, хоч і без особливого успіху. Пізніше вони ще поїдуть у нічний клуб «Монро» або в клуб відпочинку «Гламур», де за свої кровні євро гарантовано здобудуть те, за чим приїхали.
Вронський протиснувся до столу, де з високими кухлями пива «Лабієтіс» сиділи Володимир Петров і Сергій Задонов, провідники майбутньої демонстрації. Вони замовили щось поїсти і ще пива та почали обговорювати підготовку до заходу. Какофонія звуків із різних мов, що лунали на повну силу і перекривалися гучною музикою з-поза барної стійки, не давала розчути, про що вони говорять.
Вронський не помітив нікого, хто б спостерігав за двома російсько-латвійськими активістами, але це не означало, що за ними ніхто не стежить. Удома, в Росії, він, звісно, пильнував би за такими диверсантами. Але ж не можна сказати, що і Бюро захисту Конституції, латвійська внутрішня служба розвідки, неефективна. Та ефективна чи ні, але тут, хоч би й хотів, неможливо було щось підслухати. Вронський навіть свого власного голосу не чув.
Після обговорення плану, який Вронського цілком задовольняв, він дістав зі свого рюкзака великий м’який конверт, набитий готівкою, і передав Петрову. Той схопив його і хотів було зазирнути всередину.
— Не зараз! — різко зупинив Вронський. — Ніколи не можеш знати, хто спостерігає за тобою.
Петров слухняно поклав конверт у портфель.
— Гаразд, вам уже час іти, — сказав Вронський. — Але майте на увазі, що зможете отримати значно більше, якщо зробите все як слід. Зрозуміло?
Хлопці кивнули на знак згоди і пішли з паба.
Вронський поспіхом зателефонував комусь з мобільника. Щойно Петров і Задонов вийшли з бара, у провулку з’явилися четверо чоловіків і попрямували за ними.
09:45, вівторок, 16 травня 2017 року Навчальна база «Адажі», Латвія
— Ну ж бо, трохи напружтеся, хлопці! Швидше, енергійніше! Вам треба ще попрацювати над вогневою підготовкою. Але в цілому ви на правильному шляху.
Капітан Том Морланд, керівник групи інструкторів, що у складі п’яти осіб була направлена до латвійської армії з 1-го батальйону Мерсійського полку[17] Великої Британії для допомоги в навчаннях, слухав звіт спітнілих бійців підрозділу спецпризначення, які щойно закінчили відпрацьовувати на полігоні «живу» атаку.
Морланд уже три тижні перебував на навчальній базі «Адажі». Йому подобалося тут — в оточенні безкраїх незайманих соснових лісів і полігонів. Процес навчання був жорстким та наближеним до реалій, але подекуди і кумедним. З латвійцями, старанними учнями та просто чудовими хлопцями, працювати було цікаво. До того ж Морланд мав вихідні, які присвячував знайомству з Латвією, зокрема з Ригою, адже до неї можна було доїхати лише за сорок хвилин.
Цей майже двометровий темноволосий капітан-велетень, сухорлявий і м’язистий, вирізнявся самодисципліною і високим рівнем професіоналізму. Та й добре розумів, що якби не навчання в Оксфорді й служба в армії, то зараз би він нічим не відрізнявся від тих галасливих сп’янілих британців із «Молонізу», які цілими днями п’ють «Лабієтіс» і бігають за дівчатами на холостяцьких вечірках. Насправді його група вже давно облюбувала цей ризький паб, а невдовзі він дізнався, що той тепер є її неофіційною штаб-квартирою.
Колись Морланд, син м’ясника з Бріджнорта, що у Західному Мідленді, давав волю своїй надмірній енергії і природній напористості у бійках після кожного матчу на стадіоні «Молінью» між фанатами улюбленого футбольного клубу «Вулвергемптон Вондерерз» та фанами інших клубів. Усе змінилося, коли Тед Хантер, сивочолий колишній капрал повітряно-десантних військ, який жив на одній із ним вулиці й знав його сім’ю, зрозумів, що, крім вуличних боїв, Тома може спіткати ще щось недобре і, ймовірно, це «щось» згодом доведе його до в’язниці. Тож одного суботнього вечора, невдовзі після відкриття нового футбольного сезону, Хантер помітив п’ятнадцятирічного хлопця, який із величезним фінгалом повертався додому після матчу, і завів із ним розмову. Без жодних нудних нотацій та виховних бесід Хантер відразу захопив молодого Морланда історіями про Північну Ірландію і Фолклендську війну.
У вільний час він тренував хлопців у місцевому боксерському клубі й одного дня взяв Морланда із собою. Там юнакові вже точно було де подіти свою фізичну силу та виплескати агресію, і дуже швидко він перетворився на вправного боксера. Хлопець і досі ходив на футбольні матчі, але все частіше залишався поодаль від неприємностей. Бокс навчив його: людина не повинна битися, хіба що виникне потреба захистити себе чи інших.
Не менш важливий вплив на Морланда мав пан Міджлей — учитель історії в школі Олдбері-Веллс. Цей рудоволосий ланкаширець, що вирізнявся саркастичною дотепністю і дуже пишався своїм походженням із Рочдейла, розгледів у юнакові високий інтелект. Своїми додатковими уроками він породив у ньому пристрасть до історії, яка, зрештою, і привела його до Оксфорду. Морланд був першим із усієї родини, хто пішов здобувати вищу освіту. Після закінчення Оксфорду, аби лиш догодити батькам, іще рік попрацював у сімейному бізнесі, допоки життя м’ясника у маленькому містечку не набридло йому, і він не пішов до армії, на велику радість Хантеру, який узявся називати його «сер» і жартома віддавати честь кожного разу, коли вони зустрічалися. Після цього Морланд рік відбував офіцерську підготовку в Королівській військовій академії в Сандхерсті й на втіху своїм батькам був зарахований до Мерсійського полку — суворого, загартованого у боях піхотного військового формування із вражаючими бойовими досягненнями в Афганістані.
17
Мерсійський полк (англ. The Mercian Regiment) — піхотний полк британських збройних сил, що комплектується із представників п’яти графств, на території яких колись існувало королівство Мерсія.