І тут вся команда підводного човна почула глухий вибух. Перша торпеда досягла цілі. Пролунало ще два вибухи.
Тепер оператор гідролокатора монотонним голосом наспівував пісню смерті:
— Вибух... Другий вибух... Третій вибух...
У навушниках операторів гідролокатора гул гвинтів «Королеви Єлизавети» припинився. Вони почули скрегіт поперечних перегородок, що почали ламатися після вибуху.
Частина друга ПЕРЕЛОМ
22:30, п’ятниця, 2 червня 2017 року Кабінет прем’єр-міністра,
Палата громад Великої Британії, Лондон
Трев Вокер постукав у двері та увійшов до кабінету у Вестмінстерському палаці, який прем’єр-міністр зазвичай використовував для роботи у часи кризових ситуацій. У його голові звучала популярна фраза Гарольда Вільсона, колишнього прем’єр-міністра від Лейбористської партії: «Один тиждень — це дуже багато для політики...»
За минулий тиждень трапилося чимало. Спершу надійшла трагічна звістка про потоплення гордості королівського військово-морського флоту — корабля Її Величності «Королева Єлизавета». Ця новина приголомшила країну. Біль від втрати викликав хвилю гніву, спрямовану на Росію як винуватицю злочину. А згодом народне обурення повернулося й у бік високопоставлених політиків та військового командування, що допустили цю трагедію. Близько 900 чоловіків і жінок, моряків, спецпризначенців, командос із важкими похідними рюкзаками, у бронежилетах та зі зброєю, адже готувались до висадки, — всі вони загинули за лічені хвилини, коли корабель пішов на дно.
Британці відвикли бачити накриті прапором труни з тілами загиблих військовослужбовців, адже востаннє це траплялось після бойових дій в Афганістані та Іраку. З часів Другої світової війни все обходилось без серйозних жертв. До того ж цього разу, вперше в історії Великої Британії, до списку бойових втрат потрапила досить велика кількість жінок. Але, на жаль, тіл для оплакування дістати вдалося небагато. Більшість із них так і залишаться похованими всередині авіаносця глибоко на дні Балтійського моря. Прес-секретар міністерства оборони зробив усе можливе, щоб підкреслити героїзм жертв цього нападу. Насамперед згадувалися капітан судна — Тоні Нарборо, що пішов на дно разом зі своїм кораблем, та його перший помічник, капітан другого рангу Джеймс Буш, якого востаннє бачили, коли він відчайдушно намагався врятувати молоду морячку — їй відірвало ноги під час вибуху першої торпеди біля складу боєприпасів судна. Та жодні героїчні промови не могли вгамувати наростаючий гнів британського населення, який поступово перетворювався у рішуче та нестримне бажання помститись і в жодному разі не закривати очі на цю трагічну подію. Вокер передбачав, що на прем’єр-міністра Вільяма Спенсера обрушиться шквал критики з боку ЗМІ за поразку королівських військово-морських сил, які на той час перебували під його безпосереднім командуванням.
Газети не сприйняли жодних виправдань, їхні заголовки були особливо безжальними, що б Вокер не намагався із цим вдіяти. Він навіть спробував узяти вину на себе, та це не допомогло. Кабінетні адмірали одностайно засудили відправку корабельної групи в зону ведення бойових дій без належного прикриття, особливо з огляду на те, що вже через кілька днів до театру бойових дій мала підключитись серйозна підмога з боку колег по НАТО. Ті самі газети, що так радо вітали відправлення флагманського корабля «Королева Єлизавета», тепер серед перших виступили із найлютішою критикою.
Прем’єр-міністр Спенсер, як досвідчений політик, одразу ж перейшов до кадрових рішень. Першою «полетіла голова» Мейнворинга — начальника штабу оборони, глави деморалізованих британських збройних сил. Мейнворинг виконав роль «кістки», яку Спенсер кинув своїм критикам для відволікання їхньої уваги. Начальника штабу безславно звільнили. Жодного попуску. На Мейнворинга розгнівались усі, навіть його дружина.
Та все ж спроба прем’єр-міністра перекласти всю провину на Мейнворинга абсолютним успіхом не увінчалась. «Пси» зі ЗМІ продовжували «гавкати» й далі, як і представники його партії, що раптом забули, як нещодавно виступали за скорочення оборонного бюджету, аби тільки вберегти свої рейтинги на виборах.
Вокер швидко зрозумів, до чого йдеться, і натякнув Спенсеру, що відставка — єдиний можливий гідний вихід із цієї трагічної ситуації. Та прем’єр-міністр мав іншу думку з цього приводу. Пригадавши успішні дебати Черчилля у Палаті громад у 1942 році після трагічного потоплення «Сингапуру» та «Тобрука», Спенсер теж вирішив скликати подібні дебати. Та незважаючи на заклики до національної єдності у цей важкий історичний момент, все, як і передбачав Вокер, обернулось провалом. Всі колишні прихильники прем’єр-міністра почали один за одним переходити до лав тих, хто вимагав його відставки.
У кабінеті прем’єр-міністра на Даунінг-стрит, 10, після того, як переважна частина присутніх висловила вотум недовіри Спенсеру, Вокер слухав промову свого боса, яку той репетирував, перш ніж виголосити під час відставки зі сльозами на очах перед десятками телекамер та медіа-мікрофонів, що вже чекали на нього під дверима із номером 10. Тепер на прем’єр-міністра дивився весь світ. З червоним обличчям, схлипуючи, немов покараний школяр, він намагався вимовити слова, що давалися йому дуже нелегко. Ось так ганебно і закінчилася політична кар’єра Спенсера.
Вокер, однак, був не з тих, хто постійно озирається назад. Цю подію він розглядав як перспективу для подальшої реалізації власних інтересів. Він завжди підтримував теплі стосунки із канцлером Скарбниці Великої Британії Олівером Літтлом: жорстким, безжальним, насмішкуватим і водночас дуже вмілим політиком, що розкинув свої щупальця по всьому Вайтхоллу, чекаючи на момент, коли діючий прем’єр-міністр піде у відставку. Та цей день настав раніше, ніж будь-хто міг очікувати. Вокер швидко зорієнтувався і побачив перспективу у співпраці з Літтлом, лідерські якості якого можуть стати йому в пригоді. Все, що йому для цього довелося зробити, — це тонко натякнути редактору газети «Сан» та деяким іншим обраним газетярам, що в Літтла прекрасні відносини з американським президентом, тоді як інший потенційний кандидат на пост прем’єра не має жодної ваги у Вашингтоні. А у ці складні часи Велика Британія особливо потребувала прем’єр-міністра, що мав вплив у вашингтонських кулуарах. Тому саме Літтл отримав честь зустрітись із королевою в ролі прем’єр-міністра, глави уряду Її Величності. Тепер він сидів за столом із прямою поставою і грубим гучним голосом звертався до явно незадоволеного міністра оборони Великої Британії Еверіджа:
— Що ви, в дідька, маєте на увазі, коли кажете, що нам нічим їм відповісти? — прем’єр-міністр був не на жарт розлючений, він міцно стиснув щелепи і грізно вирячився на міністра оборони. — Ви хочете сказати, що після того, як росіяни потопили «Королеву Єлизавету» разом із дев’ятьма сотнями моряків і командос, ми маємо опустити руки і нічого не робити? Ви, мабуть, жартуєте!
— Що ж, пане прем’єр-міністре... — винуватим голосом промовив Еверідж зі своїм характерним естуарним акцентом[30]. Еверідж нагадував Вокеру діккенсівського Девіда Коперфілда або учасника рок-групи «Юрай Хіп» із худорлявим похмурим обличчям і складеними перед собою руками. Він всіляко намагався уникати погляду розгніваного прем’єра.
Почувся стук у двері; Вокер підійшов і обережно прочинив їх. Роздратування від того, що їх переривають, миттю змінилося на задоволення, коли він побачив, хто стояв біля дверей.
— Вибачте, що перебиваю, пане прем’єр-міністре, — промовив Вокер, і одразу ж зауважив, яке полегшення відчув Еверідж. — Це новий начальник штабу оборони. Охорона не дозволила йому пройти без супроводу. Він наполягає на зустрічі з вами.
— Нехай заходить, — велів прем’єр-міністр.
30
Естуарна англійська (англ. Estuary English) — діалект, яким говорять у Південно-Східній Англії, вздовж річки Темзи та її естуарія. Назва «естуарний» походить від англійської назви гирла Темзи.