— Багато б я віддав, щоб це побачити! — Мак-Кінлі посміхнувся, уявивши, як Кидд із притаманним йому лихослів’ям дає копняків міністрам і державним службовцям. Та за мить він знову став серйозним.
— Ми ще не обговорили деталі. Нам потрібна армія у повній бойовій готовності, й то якомога швидше. Сили спеціальних операцій НАТО вже тут, у Головному штабі Об’єднаних збройних сил. Зараз вони узгоджують співпрацю з «лісовим братами» в усіх трьох країнах Балтії, але нам потрібен хтось у Калінінграді. Що думаєш про сили спеціальних операцій Великої Британії?
— Ти з біса правильно кажеш, друже, — одразу відповів Кидд. — Треба лише перевірити, чи вони підготовлені належним чином до співпраці з силами спеціального призначення НАТО, і будемо працювати над тим, щоб якомога хутчіш відправити їм підмогу. Але невелика частина цього підрозділу наразі перебуває на території Латвії... це сталося швидше випадково, ніж навмисно.
Він пояснив, що Морланд і його команда, яка складається з мерсійских солдатів, зараз перебувають у підпіллі разом із «лісовими братами».
— Однак нам треба їх поквапити, — продовжив Кидд. — Центр урядового зв’язку повідомив, що росіяни вийшли на Морланда та його хлопців. І, що до дідька дивує, все прозвучало так, нібито сам президент наказав схопити Морланда. Він звинувачує капітана в тому, що той втоптав у бруд його дупу руками його ж таки охоронців. Вони переконані, що це особисте. Одна пташка на хвості принесла, що команда телеканалу «Russia Today» вже чекає з камерою, коли приведуть капітана Морланда. Президент, напевно, зовсім здурів — так завівся через одного молодого капітана піхоти.
Кидд засміявся.
— Вже давно було очевидно, що він клятий псих. Проте до цього інциденту я вважав його холоднокровним.
Мак-Кінлі спала одна думка.
— Чи є шанс переправити цього Морланда до Калінінграда? Ці «лісові брати» добре знають один одного і так само добре знають ці землі, краще за будь-кого іншого. Вони змогли б провести його через кордон непоміченим. Хлопці, що справді добре орієнтуються на цій території, мають непогані шанси на успіх. Таким чином ми можемо заплутати росіян. Ми відправимо сили спеціального призначення Великої Британії до країн Балтії, щоб начебто розвідати можливі шляхи для введення військ. Росіяни обов’язково клюнуть на цю наживку і почнуть рознюхувати, що саме тут відбувається.
— Блискуча ідея, Дейве. Нещодавно керівник Сил спеціального призначення заходив до мого кабінету, адже не знав напевне, як перекинути своїх хлопців у Калінінград. Кордон із Польщею відпадає, оскільки він невеликий і добре захищений. «Хиткі човни»[32] вважають, що йти морем — це самогубство, і я гадаю, що вони мають рацію. А якщо вони всліпу почнуть стрибати з парашутом, немає значення, відкриють його біля землі чи на висоті, то, швидше за все, приземляться прямісінько на російські штики або на росіян. Там всюди росіяни. Вони одразу ж повідомлять про десант куди треба. Ні... Мені подобається твоя ідея, Дейве. Можна прокрастися з півночі через окуповану Росією територію. Я думаю, у нас все вийде.
Телефонний зв’язок було завершено. Кидд перейшов до вирішення інших питань, яких у Лондоні накопичилось чимало.
04:03, четвер, 8 червня 2017 року Національний лісопарк Гауя, Латвія
Майор Анатолій Миколайович Вронський, спецпризна-ченець 45-го гвардійського полку, не відводив погляду від свого годинника. Йому так хотілося, щоб час збігав швидше, але годинникові стрілки, здавалося, рухалися ще повільніше, ніж завжди. До четвертої години тридцять першої хвилини ранку, тобто до світанку, залишалося ще двадцять вісім хвилин. Ось-ось розпочнеться атака на базу противника. Вже почало світати, і це добре, бо навіть слабке світло допоможе його людям розгледіти дорогу та відрізнити своїх від чужих. Заспаним солдатам, яких щойно розбудили, складно швидко і точно реагувати на події.
Досі все йшло як по маслу, тому єдине, що майор мав робити, — це тримати себе в руках і чекати. Відчувши, як по потилиці стікають краплі води, він усміхнувся. Невеличкий дощик, який щойно розпочався, був дуже доречним, адже чудово приховає будь-який шум, спричинений його групою, що от-от мала вирушити на завдання.
Вронський стримав позіхання. Він весь змок від дощових крапель, які падали з листя дерев. Очі й до того заплющувались, а тепер уже зовсім злипалися, адже в дощ важко тримати їх відкритими. Щоб непомітно дістатися до місця призначення, бійцям довелося йти лісом усю ніч, і під кінець дня вони підкралися до ворога. Після кількох доволі важких днів тіло вимагало нормального харчування, однак про те, щоб потішити організм гарячою їжею, можна було тільки мріяти, тож доводилося задовольнятися кількома пачками крекерів і холодною консервованою рибою, а спрагу тамувати невеликими ковтками води із пляшки.
«Годі себе жаліти, скоро цьому настане край, — говорив Вронський собі, — і ми повернемося в казарми, де можна буде потішити себе святковою випивкою і великим стейком». Латиші добре зналися на тому, як про себе подбати, і тепер росіяни, що прийшли їм на зміну, могли насолоджуватися залишеним провіантом.
Потрібно було зосередитись. Майор знову почав прокручувати в пам’яті всі пункти плану, що привів його до цього лісу. Передбачалося, що вони мали атакувати базу, яка, судячи з усього, належала серйозно підготовленій групі латвійських «лісових братів». А ще його здивував прямий президентський наказ, отриманий п’ять днів тому, — захопити британських терористів у полон. Вже не вперше Вронський брав під сумнів накази, в яких ішлося про конкретних осіб, хоча його тішило те, що президент доручив цю місію саме йому. Та від неї віяло старомодною примітивною помстою. Тим не менше наказ є наказ, і він мусить його виконати.
Звісно, командир Західного військового округу сприймав такі президентські накази надзвичайно серйозно, і ніщо не могло змусити його не підкоритися цьому розпорядженню. Російські зв’язківці отримали лише кілька коротких перехоплень радіомовлення, із яких можна було мати бодай якийсь зиск. Хоча ті, хто ініціював цю радіопередачу, зробили все можливе, щоб не допустити визначення їхнього місця перебування. Та комп’ютерний аналіз вказав росіянам на лісові хащі у північній, найвіддаленішій частині Національного парку Гауя, неподалік від річки з однойменною назвою. Географія парку на карті майже не позначена. Сюди ступала нога хіба якогось випадкового мисливця.
Російські дрони «Застава» допомогли виявити в глибині лісу кілька потенційних схованок. Цілком можливо, що зовсім недавно в них хтось жив. Дрони транслюють зображення із мультиспектральних камер, що також обладнані інфрачервоною системою бачення. Ці невеличкі безпілотні літальні апарати здатні вловлювати випромінювання джерел тепла під покровом лісу. Хто жив у схованках: ведмеді чи люди? Лінзи з тепловим самонаведенням не могли дати точну відповідь на це запитання. Туди потрібно було завітати особисто.
І через чотири дні, нарешті, пошуки дали свої результати. В радіусі ста метрів від однієї з можливих лісових схованок було перехоплено коротке текстове повідомлення, хоча розшифрувати його, на жаль, не вдалося. За допомогою безпілотників було також виявлено людські сліди та колію від мотоцикла. Швидше за все, це ті самі солдати, що два тижні тому напали на президента. Вронський отримав наказ терміново підготувати спецоперацію.
У майора було обмаль часу. Він не сумнівався, що його група спецпризначенців без жодних проблем знайде повстанців, нападе на них і нейтралізує. Та великої впевненості у професіоналізмі й бойовому досвіді батальйону, відповідального за зовнішню і внутрішню охорону, не було. Проте цей батальйон тоді виявився єдиним вільним. Той факт, що президент доручив це завдання майору особисто, давало йому простір для вибору способу проведення операції. Та все ж майор Вронський мусив брати до уваги й думку підполковника місцевого мотострілецького батальйону, який мав забезпечити підкріплення. Офіцер сподівався, що його підопічні хоч трохи вивчили місцевість, але навіть тут не обійшлося без розчарування. Знервовані молоді солдати справно несли службу з патрулювання лісу, але коли супротивник почав переважати за кількістю, а згодом і за майстерністю, деякі з них відступили. Тепер підрозділ намагався триматися дороги. У невеличкої групи солдатів не було можливості патрулювати безмежний ліс, тому вони взялися охороняти блок-пости.