10:30, п’ятниця, 7 липня 2017 Центр урядового зв’язку Великої Британії [34], Челтнем, Англія
У Челтнемі, підкреслено благопристойному, наскрізь англійському курортному містечку, яке розкинулось біля підніжжя вапнякового нагір’я, що огинає західний край гір Коутволд-Хілз, двічі на рік неподільно панує музичний фестиваль. Цього року, за визначенням Daily Telegraph, це була «хитромудра та вдала суміш традицій і новаторства, яка обіцяла щось зовсім нове й особливе в музиці».
Тревору Вокеру, директору з комунікацій апарату прем’єр-міністра, до цього було цілком байдуже, коли він їхав передмістям Челтнема на зустріч із прем’єром Олівером Літтлом. Вокер зовсім не цікавився музикою, тим паче тепер, коли країна фактично перебувала у стані війни з Росією, а на Даунінг-стрит сидів новий прем’єр-міністр. Він переймався насамперед тим, щоб забезпечити відчутний вплив свого нового боса на його парламентську фракцію.
«Тойота Пріус» з урядового парку автомобілів під’їхала до воріт Центру урядового зв’язку (ЦУЗ), і Вокера після перевірки службою безпеки провели на територію ділянки площею 176 акрів[35], посеред якої височіла будівля концентричної форми зі сталі, алюмінію та каменю, відома під назвою «Пампушка», найбільша з будівель розвідки за межами США. В ЦУЗ працювало 5500 осіб, його завданням була радіо- та радіотехнічна розвідка, здійснювана для уряду Великої Британії, інших британських розвідувальних служб і збройних сил. Незабаром Вокер уже стояв на вертолітному майданчику разом із директором ЦУЗ Ієном Беррі, привітним підтягнутим сорокарічним чоловіком, схожим швидше на шкільного вчителя фізкультури, ніж на керівника однієї з найвідоміших розвідувальних установ світу.
На щастя, перш ніж він встиг долучитися до світської розмови про радіо, чи інтернет, чи про що там полюбляють говорити ці вчені диваки, гуркіт, а за ним і ревіння червоно-білого смугастого гелікоптера AgustaWestland 32-го ескадрону Королівських військово-повітряних сил, який опускався на майданчик, позбавили всіх шансів на спілкування. За кілька секунд під шаленими ударами вітру вже стояв прем’єр-міністр, але його відразу ж провели із майданчика до головного конференц-залу «Пампушки». Вокер зайшов до залу слідом за своїм босом разом із людьми з ЦУЗ, яких зібрали для доповіді прем’єру. Ще здалеку він побачив голену голову начальника штабу оборони генерала Джока Кидда. Той був у своєму зеленому польовому одязі без знаків розрізнення, із високо закачаними рукавами, так що на волохатих руках було видно великі біцепси. Вокера він вражав і лякав водночас, причому важко було сказати, що переважало. Вражало те, що Кидд був людиною дії, на відміну від свого лукавого інтригана-попередника. Лякала ж шалена непокірна вдача, а також усвідомлення того, що генерал не вагаючись відірве йому голову, якщо дізнається, що він бовкнув щось зайве.
— Пане прем’єр-міністре! — Вокера обурило, що Кидд не почекав, поки йому нададуть слово, а відразу почав говорити. — Це Дейв Мак-Кінлі, заступник Верховного головнокомандувача Об’єднаних сил НАТО в Європі. Він щойно прибув на нашу зустріч зі штаб-квартири НАТО в Бельгії.
Вокер поглянув на кремезного, дужого сивого генерала, який у своїй морській формі зі знаками розрізнення був схожий на ще одного звичайного військового. Однак згодом Вокер помітив сталевий погляд і переламаний ніс колишнього регбіста та зрозумів, що обидва генерали були, мабуть, скроєні за однаковими смертоносними лекалами, хоча і по-різному.
— Радий зустрічі, генерале, — привітав гостя Літтл, потискаючи йому руку. — Яка позиція НАТО щодо нашого питання?
— Пане прем’єр-міністре, я приїхав, щоб допомогти. Знаю, що ніхто інший, зокрема й американці, не здатні розібратися в тому, що запланував ЦУЗ, а ми повністю підтримуємо цей план. Моє завдання — забезпечити якомога тісніший взаємозв’язок між операцією ЦУЗ і стратегією НАТО. Отже, я тут для того, щоб вислухати цей план і доповісти про нього Верховному головнокомандувачу.
— Ми дуже вдячні, що ви знайшли час відвідати нас, генерале, — перевів розмову Беррі. — Ми маємо план, який, гадаємо, зацікавить вас. Я зібрав тут команду спеціалістів, що розробляли його, тож нехай вони самі розкажуть, чого досягли на практиці.
— Я чув, ви знайшли спосіб проникнути у систему управління ядерною зброєю Росії, — мовив Літтл, зі свого боку демонструючи обізнаність. — Якщо це так, то ми маємо змогу виграти війну. Але прошу продовжувати.
— Дякую, пане прем’єр-міністре, — відповів Беррі. — Щоправда, ми не будемо вдаватися в технічні деталі. Не тому, що ви можете не зрозуміти, просто, й це найважливіше, вам не треба цього знати, отож не будемо про це.
— Слухайте, Ієне, я спромігся лише на «трійку» з фізики та хімії. Випустіть хоч усіх ваших технічних котів з мішка, в мене однаково нуль шансів щось зрозуміти, — пожартував Літтл.
— Хай буде по-вашому, хочу лише сказати, що ви можете почути те, що вам не сподобається... — Говорячи це, Беррі не відводив пильного погляду від Вокера, і було зрозуміло, що він мав на увазі: він не збирається розкривати жодних таємниць перед «піарником» прем’єра, який би рівень доступу тому не надали.
Прем’єр-міністр теж поглянув на нього, але замість того, щоб кинутися на захист свого підлеглого, як зробив би його попередник, він просто махнув рукою, ніби відкидаючи запитання:
— Все нормально, продовжуйте.
— Дякую, пане прем’єр-міністре. По суті, ми спробували підійти до проблеми так, ніби ми терористи і хочемо зламати систему управління та контролю за ядерною зброєю. Більш докладно вам все роз’яснить Нікола Алленбі, наш керівник групи. Вона щойно повернулася з Постійного об’єднаного штабу, звідки цю атаку буде організовано... Якщо ви надасте нам повноваження здійснити її, звісно.
Беррі вказав на чотирьох людей, які сиділи за столом навпроти двох генералів. Вокер, сидячи позаду і щосили намагаючись приховати образу від такого відвертого приниження, оглянув групу. Всім їм було під тридцять. Двоє із трьох чоловіків були з неголеними підборіддями, гострими пасмами волосся, що стриміли сторч, проколотими вухами та в футболках: типові комп’ютерні генії. Третій, в окулярах і твідовому піджаку, був схожим на студента-фізика 50-х років. Алленбі, єдина жінка, мала привабливо-впевнений вигляд, особливо з огляду на її вік і аудиторію. Трималася вона цілком розкуто й була більше схожою на молоду перспективну співробітницю фінансової корпорації, аніж на людину, яка планує кібератаку на систему ядерного озброєння Росії.
Алленбі коротко пояснила, як здійснюється управління та контроль усього, що необхідне для підтримання дієздатності ядерної зброї: персоналу, обладнання, приміщення; вона розповіла і про організацію, процедури, а також вертикаль підпорядкованості.
— З огляду на потреби в мобільності, наявність пультів управління для багатьох ракет і резервних систем на випадок несправності основних, російська система за своєю суттю вразлива, — молода жінка говорила чітко та лаконічно, що вочевидь було наслідком доброї освіти. — Ми розглянули проблему і вирішили, що нам потрібні два результати. По-перше, ми подивилися, як можна було б зруйнувати всю систему зв’язку російського генерального штабу.
Кидд, який сидів напроти неї, пробурчав:
— Нарешті ви заговорили моєю бісовою мовою...
Алленбі глянула йому в вічі:
— Генерале, у ваших коментарях зараз немає потреби. Дякую.
Кидд зніяковіло зіщулився, а Вокер подумки злостиво посміявся з того, як незручно почувався тепер старий вояка. Дівчисько його розкусило і впевнено поставило на місце, подумав він. Прем’єрові з цим досі не щастило. Він перехопив погляд Алленбі й кивнув підбадьорливо.
34
Англ. Government Communications Headquarters (GCHQ) — спецслужба Великої Британії, відповідальна за ведення радіоелектронної розвідки та забезпечення захисту інформації урядових органів і армії.