Выбрать главу

Відходить Міріам. Одна, за нею друга, третя, сота. Прощавай, Міріам. Вибач, я не любив тебе ніяк.

Відходить Пепа, геніально-нелеґальний мешканець Канади, частинка мого «я», котру навряд чи вже колись зустріну.

Відходить Марта, царственна богорівна Марта, пропаща, пропаща душа.

Відходить Циклоп, найкращий мій шкільний товариш, почесний громадянин країни снів.

Відходить Ґорвіц, власне кажучи, не відходить, бо він знову десь набрався — проклятий пияцюра, — і тепер його не так то легко збутися.

Відходить Карп. Неперевершений Любанський, котрому я завдячую майже всім і без котрого вже напевно не було б цієї історії.

Відходять Нестор, Пуцик, Найджел, Юхан, Цезар, Гантенбайн.

Відходять стрункими рядами Боровчаки, Ґустави, Захер-Мазохи, Шульци, Мопассани, Шварцкопфи, а за ними біжить з барабаном дитячим, в коротких штанцях Аденауер-батько.

Відходить Сяна, дівчинка, що навчила мене найкоротшого слова на букву «х».

Відходить Саша-Абраша, котрого я цілком незаслужено образив. Дякую тобі, Сашко, за ті Playboy'ї.

Відходить Айріс Мердок, авторка доброго роману «Сон Бруно», Найджелова матінка.

Відходить Аліна Моруа, нічим, окрім імені, не цікава.

Відходить літературна братія — Камідян, Боракне, Ірпінець, Андрусяк, Бригинець, Малкович, Іздрик, Забужко, Лишега, Римарук, Герасим'юк, Лугосад, Ципердюки (Іван і Діма), Процюк, комбатант Довгий, Фішбейн, Либонь, Авжеж і Позаяк. А де ж Гриценко?

Відходить еквілібрист Мохóй. Кажуть, він удосконалив свій номер і тепер, балансуючи на жердині, тримає в руках цілу піраміду тарілок, горнят, баняків і кришталевих фужерів. Окрім того, замовив собі розкішне трико, всіяне синтетичними шпичаками, і вже тепер остаточно скидається на молодого середньовічного дідька.

Відходить Кудусай, відходить, залишаючи мені тільки портрет А. — ось він переді мною на стіні — дивний, химерний портрет: вона майже не схожа на себе, навіть колір очей та волосся змінив примхливий Матіяш, і все ж це вона, без сумніву вона, моя кохана, цей профіль, цей невидющий погляд, ці напіврозтулені уста — втілення її й моєї мрії.

Відходять геть усі, навіть ті, кого я не назвав, про кого забув, ким знехтував, і тільки А. не відходить.

Ніколи.

Час від часу до тебе долітають якісь звістки про неї — спочатку це приносило гострий біль (особливо неприємно було надибати в журналі «Fotografie» знимок Саудека, де вона оголена цілує чоловічу руку [112], — скільки нечистих, хтивих, пожадливих, а то і просто байдужих очей можуть безперешкодно дивитися на її тіло, на тіло, що належить лише тобі!), а зараз… зараз нічого, ти змирився, — так от, хочеш цього чи ні, та час від часу до тебе долинають звістки про неї: ось вона повернулася з Ізраїлю, ось разом із своїм празьким женишком подалася в Штати, там слід її губиться ненадовго, та незабаром по телевізору її показують у товаристві Версаччі [113]— дружні обійми, партнерство, світська хроніка, спільний виїзд на Флориду, плітки; далі виникає в пресі серія приголомшливих репортажів із Боснії — голос її доноситься з самого пекла бойових подій, і знову тиша на якийсь час, непевні чутки, швидше за все вигадані, про шлюб із героєм-полковником сербської армії, далі Лондон, фестиваль комп'ютерної графіки — вона і в цьому здобула успіх — і так без кінця, рік за роком не зупиняється всесвітня каруселя твоєї муки, ніби й не минає час, ніби життя — це просто серія експериментів, ніби немає загрози старіння й смерті, ніби А. — це не А., а Агасфер. Ну ось, нарешті й вона, обіцяна таємниця імені, остання і найменша насьогодні фальш, брехня, неправда. Вже вечір, і час прощатися й з тобою, Алкестідо, антигоно, Аріадно, астеніє, Анно Перенно, апатіє, Анабель, алісо, Ауреліє, абераціє, Аляско мила, антуанетто, Аналогіє, астрологіє, Анеміє, люба алергіє, Амаліє Неборака, андромахо, Автономіє, ассиріє, Алгебро, анастасіє, Анестезіє, атрофіє, Амазонко, атмосферо, Азбуко моя. До завтра.

«До завтра» промовляєш стиха, і, залишаючи від «я-ти-він» лише дещицю неіснуючого «я» [114], знесилений, нужденний, засинаєш і, вже втопаючи у теплих хвилях дрімоти, бурмочеш мляво пізні, запізнілі

молитви,

благаючи, щоб день згасав пошвидше, щоб проминав, спливав, ішов до скону цей довгий і самотній «День» і щоб, як дасть Бог, закінчився нарешті й ти сам, і тільки душа твоя щоб не мала ніде й ніколи нізащо й ніскільки ніякого ні краю, ні кінця, а тільки забуття і спокій.

«Отче наш, що єси на небесах! Нехай свя-

титься Ім'я Твоє, нехай прийде Царство

Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і

на землі. Хліба насущного дай нам сьогодні.

І прости нам довги наші, як і ми прощаємо

винуватцям нашим. І не введи нас у випро-

бовування, але визволи нас від лукавого. Бо

Твоє є царство і сила і слава навіки. Амінь.»

Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною

Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною

Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною

Господи Ісусе

                     Христе, змилуйся наді мною

Господи

             Ісусе Христе,

                                 змилуйся наді мною

Господи

             Ісусе

                     Христе, змилуй

                                            ся наді

                                   м           н         ою

Госпо                                           д

           и Ісу         с е

                     Хри

   с                        те, з                    м

           и                            лу

                                            й

                                              ся

вернуться

112

« знимок Саудека, де вона оголена цілує чоловічу руку» — на одній з найвідоміших світлин Саудека справді зображено жінку, яка цілує чоловічу руку, однак жінка не оголена. Про існування інших варіантів цієї композиції нічого не відомо.

вернуться

113

« У товаристві Версаччі» — на час написання роману знаменитий модельєр ще був живим. Не відомо достеменно, що саме мав на увазі автор, уводячи його в коло персонажів.

вернуться

114

« До завтра» промовляєш стиха, і, залишаючи від «я-ти-він» лише дещицю неіснуючого «я»…» — цікавий приклад своєрідної Іздрикової релігійності, коли трансцедентне уможливлюється в тексті як подолання обрію сьогодення і перекидається через обрій (в романі він означений метачасовою «добою» Воццека) в майбутнє «дещиці неіснуючого «я»», тобто метафізичного знаку особистості. Цей приклад ще раз наводить на думку, що навіть такий послідовний реалізатор принципів постмодерністського текстотворення, як Іздрик потрапляє щодо деміургійної необхідності, схованої в інтертекстуальності наших днів, у ситуацію «прийшла коза до воза». Зовнішня подібність деміургійних практик до теологічних, ілюстрована наведеним прикладом, помічена навіть непросвітленою суч. укр. літ. критикою. Так, Ігор Бондар-Терещенко, ненависник Андруховича (а іже з ним і всього постмодернізму), пише: «(…) Дискурс, що описує приховані від нашої свідомості механізми творення «колективного підсвідомого», є теологічним. От лишень сьогоднішня теологія зациклилась на засобах організації дозвілля — зокрема Андрухович у власній рубриці «Парк культури», провадженій ним у газеті «День», пише здебільшого про свята, фестивалі та карнавали, себто про ті тотальні симуляції, в яких зникає будь-яка реальність у вигляді, припустимо, праці.(Экий же вы, батенька, диалектик-стахановец! — В.Є.) Складається враження, ніби оспівувачі подібної естетики просто втрачають уявлення про будь-який здоровий глузд своїх творчих відправ. Замість того, щоб пам'ятати, що вони і досі заробляють на хліб у поті чола свого, наші нові теологи — лицарі комп'ютерних мереж, представники грамотного, грошового журналізму та письмаки комерційного закрою — раптом уявили себе достоту аристократами і священнослужителями якоїсь, історично беручи, незнаної і тому підсвідомої епохи.(Камінь у мій город! — B.Є.) Скажімо, для своїх творінь Андрухович вибирає ту епоху так, що навіть для постмодерністської історії вона — ілюзія.(Пан Ігор не читали Льотара. — B.Є.) Його власні міти, казки та легенди знаходяться ніби як поза межами самої історії, на рівні невидимої протограматики, яка формує уяву читача(…)»(«Українська культура» 3'98, с. 8–9).

Приємно спостерігати, як вихідці з інших сфер метапростору (пан Бондар-Терещенко вийшов з «Українського засіву») починають відчувати передбачену нами нову епоху в літературі, навіть якщо деміургію вони плутають із теологією, а «внутрішню енциклопедію» автора називають «невидимою протограматикою».