Небезпека також притягує з величезною силою. Вона нагадує запаморочення, за якого дика спокуса падіння зростає попри весь страх безодні. Коли серце довго живе у затишку та надійності, воно стає неспокійним та вирушає на пошуки цієї небезпеки, немов до якоїсь незнайомої країни. Всередині всіх нас живе демон, який розправляє свої крила, щойно нашому життю щось загрожує.
В одній книжці, яку мусить прочитати кожен солдат, у спогадах французького генерала Марбо, є момент, де він під час облоги стоїть на кам’яному містку, перед яким щосекунди проносять важкопоранених. Як він писав, йому хотілося відчути там жахливу насолоду від того, як ядра гармат пролітають повз.
Те, що такі схильності є майже в кожного, я помічаю щоденно на людях, які, повертаючись зі своїх патрулів, лізуть зі шкіри для того, щоб описати, як близько та гостро смерть знову просвистіла повз них. Оскільки більшості з них бракує безрозсудності Марбо, вони помічають цю збудженість і розпізнають у ній насолоду не під час самого переживання, а тільки згодом. Так чи інакше, навряд чи людина зараз уявляє смерть страшнішою, ніж тоді, коли за допомогою чорного пороху стріляли круглими гарматними ядрами і коли Ґете при Вальмі міг неспішно вивчати на своєму власному тілі дивну хворобу, яку прозвали «гарматною лихоманкою»[11].
Увечері нас замінили, щоб ми зайняли головну лінію оборони, на якій мали залишатися всього-на-всього два дні. Оскільки вона проходила заледве за сто метрів від передньої лінії, ротація була зручною. Ми мали жити в добре збудованих штольнях та виставляти лише декілька спостережних постів.
Я сподівався, що зменшиться кількість випадків грипу. Тішило те, що тут можна було рухатися вільніше; одного разу я захотів у спокійні ранкові години подивитися Пюісьє, аби хоч ненадовго втекти з окопів. Власне кажучи, тут ми стояли на пороховій бочці навіть більше, ніж попереду, адже ми мали в разі потреби виступити до Переліску 125, у якому протягом усіх цих днів було дуже тривожно.
Від селища Пюісьє у північно-західному напрямку тягнеться довга траншея, яка на значній відстані супроводжує зорану чисельними снарядами дорогу від Пюісьє до Ебютерна, щоб потім повернути праворуч до Переліску 125, після чого ця траншея перетинає багато інших сильних і слабких окопних позицій, а також головну лінію оборони. Її назвали «шляхом Пюісьє», і ця назва вже вказує на те, що вона призначалася не для бойових дій, але лише для сполучення. На це вказувала також і звивиста лінія цієї траншеї, що зміїлася крізь рівнину. Нею мали перш за все добиратися до передових постів; вона не була надто широкою, щоби запобігти розлітанню шрапнелі. Але тут бракувало потужних брустверів, які розташовувалися уздовж усіх позицій та з яких кожна пара формувала маленьку твердиню. Не було ані брустверів, ані завішаного зброєю частоколу, ані міцної тилової стіни, яка відкидала би свою тінь у глибину окопу. Тому ця дорога зовсім не випромінювала ті темні чари, які властиві кожній бойовій траншеї.
Але ночами вона показувала своє дике обличчя, оскільки все ж вона була однією з великих ліній життя цього сектору, які позначені на ворожих мапах ніби сині та червоні кровоносні судини. Біля тих місць, де ця дорога сплітається з іншими траншеями в мережу, де поблизу стоїть примітне дерево або де пагорб сягає вищої точки, проставлені цифри, таблички з якими висять, разом з іншими числами, на бетонних стінах бліндажів артилеристів на тому боці. Навідник, який отримав наказ і виставляє координати згідно з цими цифрами, не знає, куди він посилає снаряди, коли натискає на гашетку. Але там, де спалахують розриви, розбігається навсібіч повністю споряджений взвод, який після ротації вже уявляв себе в безпеці, або група робочих поспішно кидає свої дротяні рулони та листи металу, щоб заповзти у вузькі ніші, які скрізь прорубано в стіні траншеї. А може, якраз ідуть двоє чоловіків, які несуть на плечах носилки з дивною ношею, адже з-під накидки стирчать дві висохлі та неначе воскові руки. Вони раптом відчувають, що смерть, яку вони несуть на собі, вже тримає їх за горло, і сліпо кидаються до порожнього окопу, де натрапляють на вхід до старої, затхлої штольні. Там вони задихано чекають, поки назовні все стихне й вони знов відшукають свого товариша, який вже позбувся страху, а разом з ним і життя.