Такий самий вигляд мало і село. На узбіччях лежали покинуті лафети, чиї залізні деталі були зрешечені та погнуті, купи порожніх ящиків з-під боєприпасів, прострілені шоломи, згорілі гвинтівки, порвані рюкзаки — всі відходи великого наступу, чий залізний кулак зупинився тут; купи сміття, які змагалися з руїнами будинків, перегороджуючи вузькі вулиці. Скрізь валялися на додачу непотрібні предмети з мирного життя: плуг, розбита супниця або дерев’яна ікона, з якої дощі вже змили позолоту. Снаряди розтрощили червону цеглу дороги, а інші випалили на низьких залишках стін чорні та сірчано-жовті знаки вогню.
Перебувати самому серед цих руїн — це справляло гнітюче враження. Щоб потрапити до саду, я забрався на купу каміння, яка була колишнім маєтком, і дуже обережно спустився вниз — через глибокий колодязь, провалля якого не було видно через зарослі та розбиті, ніби зрізані краї. Мабуть, дехто вже відчував тут, як земля йде з-під ніг, та тонув або, з переламаними кістками, ставав кормом для щурів, які завжди метушаться в таких місцях.
Самотність садку, який, мов зачарований, стояв на спеці, мала більш приязний вигляд. Коли людські помешкання порожніють, невдовзі в них вселяється жах і з них починає тхнути, немов із відкритих могил. У подорожнього, який минає їх, завжди закрадається відчуття, ніби тут було знищено радість, яка ніколи вже не розквітне.
Натомість Мати-Земля зі страшною силою завжди тріумфує над нашими зусиллями. Що означає для неї, яка розсипає десять тисяч насінин, з яких, можливо, проросте лиш одне-єдине, що означає для неї людина та її дрібні руйнування? Ось грушеве дерево, в яке влучив снаряд і розламав стовбур, але з обрубка вже проростає оберемок молодих пагонів. Вітри переплітали сухі гілки крони, прикрашені діадемою білих чашечок. Посеред городу прорізалася глибока вирва; її наполовину наповнила вода, в якій життя вже знову пустило коріння життя у вигляді водоростей та цілого війська мотилів-стрибунів. А туди, де ще зберігся міцний садовий ґрунт, проникли дикі рослини, які вели свою відчайдушну боротьбу за простір і світло. Чортополох, чиє листя немов вилито з металу, товста кульбаба й календула — всі вони буяли силою та вбили заледве не всі ніжні садові рослини. Подекуди росла капуста; вона знову набрала своєї старої форми та підіймалася вгору міцним паростком. Кущ троянд визирав із трави, заввишки з людський зріст; зусилля вирватися з цього сплетіння переповнювали його настільки, що на ньому залишилося лиш кілька майже безлистих квіток. І він теж, який ріс на своєму місці, доглянутий та безтурботний, раптово зіткнувся із загрозою для життя. Добре, що за мистецтвом народжувати пишні квіти він не втратив свою первісну силу. Виростити квіти він зможе ще багато разів, але якщо в часи, такі як ці, він дозволить себе розчавити, це вже буде назавжди.
Всюди я бачив, як рослини займають простір. Вони проростали зі старих вирв; ромашка, смородина та жовтофіоль садова сховалися в залишках стін; крізь гори руїн проривалася кропива, і кам’яні плити садових доріжок тонули під золотисто-коричневим мохом. І я подумав, що якби цю жагу до життя і зростання ми могли би сприймати на слух, тут стояв би такий галас, який мав би заглушити шум будь-якої битви людей.
Коли згодом я пройшов у круглий прохід, пробитий у стіні гранатою, я знову опинився ніби в іншому світі. Це був погост, на який спустошення зійшло, мов Страшний суд.
Могильні камені були розколоті, чавунні хрести розламані, мідні плити, на яких стояли імена та набожні вислови, проколоті уламками шрапнелі та скатані, як листя. Важкі кам’яні плити над спадковим похованням, із гербами та девізами, тепер міць снарядів вирвала з їхнього оточення та розколола прямо по центру; у склепі, який вони покривали, лежали розкидані рештки металевих трун та пошматованих вінків із чорної проволоки. Посередині, біля статуетки янгола, підіймався темний конічний кипарис, який на диво добре зберігся. Ряди дитячих поховань були ніби розриті лапами хижаків, порцелянові лампади, виставлені в узголів’ях, вітер розкидав навсібіч. Скрізь щури пробурили свої ходи й витягнули на світло зотлілі клаптики дрантя. На гранітній плиті, викинутій на дорогу, було вигравіювано формулу: «Concession à perpétuité»[13].
Коли я пройшов це незвичайне кладовище, яке нагадувало пляж із викинутими на берег трунами, я попрямував до найвищої точки села, аби ще побачити церкву. Від неї не залишилося нічого, крім сирого каміння. Широка кругла колона, яку наполовину було сховано під завалами, вказувала на романський стиль. Селища в цьому краї були дуже старими.