Наші дні минали тут справді затишно. Мудре керівництво вимагало тільки вкрай необхідної роботи. Більше не було так, як у перший рік війни, коли в дні відпочинку відбувалася сувора муштра. Тут немає нічого гіршого, ніж переграти. Люди і так знають, як обходитися зі зброєю, яку вони застосовують щодня в боях. Так що достатньо лише невеличкої вольової жертви духові дисципліни.
Щодо підрозділу, то було помітно жахливу втому, хоча коричнева засмага на обличчях здавалася оманливим проблиском здоров’я. Серед останніх рекрутів більшість складав молодняк, і оскільки скромне продовольство не можна було покращити, краще було дати їм відпочити, щоб вони набралися сили для бою. Майже всім досі дошкуляв грип, який зустрічав менше спротиву, ніж зазвичай. Ось чим можна пояснити, що зовсім юні люди вмирали в шпиталях, гаснули, мов свічки, бо їхній організм мав недостатньо сили. Під цим знаком тепер скрізь проходила війна — ми просто виснажували свої сили. І ми всі сподівалися, що все радше закінчиться одним-єдиним спалахом, перемогою або загибеллю, ніж буде й далі тривати так само повільно.
Сьогодні ввечері я запропонував зіграти в лапту, в яку ще донедавна всі охоче грали. Цього разу гравці були млявими; м’яч майже не рухався вперед і назад, ніхто не хотів бігати, і гру кілька разів доводилося поновлювати наказом. Всі просто були надто виснажені для цього. Тому краще було дозволити їм посідати на траві та балакати або прогулятися місцевістю, щоб подивитися на танки. Це була нагода добре поговорити.
І оскільки в їдальні мало бути пиво, а гляди навіть і шнапс, у землянках визрівало велике святкування, щоб вони могли розповідати жарти, якими потім дивізійний капелан просвистить всім вуха в тилу, у Кеані, та щоб підняли такий галас, щоб англійці подумали, буцім почався наступ. Також мав зібратися клуб ветеранів, де Шюддекопф знову розповідатиме стару історію про те, як під Сен-Крістом снаряд влучив у вбиральню, і сержант Маєр, який зазвичай говорив три слова на день, відпустить свій єдиний жарт, який потім усі вивчать на пам’ять. Я також вирішив не відставати і, з великою осторогою, дозволив бенкетувати у своїй землянці, аби наступного ранку вони казали: «Друже, ти бачив лейтенанта? Він знову в формі!»
Вільний від служби час я проводив різноманітно. Першого ранку я верхи подався до Сапіньє, де була лазня, захопивши свіжу білизну в сідловій сумці. Зовсім неподалік знаходився Каньїкур, звідки двадцять другого березня цього року почався великий наступ, подія, яка через нові переживання вже, здавалося, знову відійшла далеко в минуле. Я не відмовив собі у дивному ностальгійному задоволенні — проїхатися дорогою, на яку нас тоді штовхнуло радісне піднесення перших днів атаки. Вона починалася великим масовим похованням, де на хрестах стояли понад два десятки добре знайомих імен; це поховання свідчило про велику битву, яку не забуде ніхто з тих, хто тоді немов дивом вижив, — битву, що закінчилася біля того ж кривавого місця, де я двадцять другого березня отримав поранення, яке в шаленстві бою помітив лише за півгодини. П’ять кілометрів дороги ми тоді подолали за тридцять шість годин — вони пролетіли для нас, неначе палаючий сон, у якому поставали пейзажі та відбувалися речі, які неможливо описати.
Щодня я не міг їздити верхи, адже треба було берегти коней — їхній раціон теж був скромним. Часто я ходив гуляти, із Домаєром, Шпренгером або ще з кимось зі старої гвардії. Ми шукали на землі снаряди, що не розірвались, щоб постріляти по них — розвага, яка декому вже коштувала важких поранень. Поблизу насипу, в напрямку Аблензевіля, лежав великий закинутий табір англійців, наполовину прихований за високими, порослими кропивою пагорбами. Там залишилися купи гранат та патронів, які ржавіли серед трави та чагарника. Туди ми вирушали щовечора на велике полювання на щурів. Порох із патронів висипався у їхні нори та підпалювався, після чого звідти виривалося ціле кубло щурів, великих та жирних, як морські свинки. Їх ми добивали з пістолетів або тростинами.
Вечорами у моїй землянці ми картярували, як кажуть у Ганновері. Гроші тут навряд чи мали якесь інше призначення, ніж для гри. Також ми боролися з грипом, тобто випивали забагато шнапсу, який тут мав дивну назву «Обер Ост»[15] і ще дивніший смак. Дехто казав, що це метиловий спирт, бо він змушував непритомніти вже після кількох стаканів. Коли тут вживали цей шнапс, відбувалися страшні речі. Так нещодавно, поки ми випивали, раптово через повітряну тривогу загасло світло. Коли воно знову з’явилося, компанія сиділа за столом у тому ж складі, тільки наш оберарцт мав велику криваву рану на голові. Інший, шукаючи свого бліндажа, заснув у чагарях на насипу, в цьому стані проспав потужну газову атаку та хвалився, оскільки не було жодних наслідків, що він відкрив новий спосіб захисту від газу. Це був Домаєр у його рідній стихії. Його ентузіазм приймав небезпечні форми; вчора ввечері він пістолетним пострілом продірявив чоботи фельдфебеля, із яким мешкав, вважаючи, що полює на щурів.
15
Обер Ост — скорочення від німецького