Чи не найприємніші години мого життя припадають на довгі весняні й осінні зливи, що заганяли мене по обіді та й до обіду в дім і колисали своїм незмовкним ревом і стукотом; ранній смерк прокладав шлях довгим вечорам, протягом яких багато думок встигало пустити корінь і розкритися. Під косими північно-східними дощами, що ставали неабияким випробуванням для сільських осель, так що господині стояли перед входом з відром і ряднинами напоготові, тільки б не впустити потопу, я сидів за дверима своєї хатинки, її єдиним входом, і був цілком задоволений цим захистом. Під час однієї сильної грози блискавка влучила у велику сосну по той бік озера і лишила на стовбурі чітку, досконало спіральну зазубню від верху до низу, десь дюйм завглибшки й чотири-п'ять дюймів завширшки, як на ціпку. Вчора я проминув її знову і завмер, зачудований, коли мій погляд упав на цю мітку, що стала відтоді ще чіткішою: тут страшний розряд, не натрапивши на спротив, ударив вісім років тому з безпечних небес. Мені часто кажуть: «Тобі там, мабуть, самотньо й хочеться бути ближче до людей, особливо дощовими днями, у сніг і вночі». Мені кортить відповісти, що ціла земля, де ми мешкаємо, — це лише одна точка в космосі. Як ви думаєте, на якій відстані від нас перебувають мешканці он тієї зорі, що її не можуть розгледіти навіть наші астрономи? То чого мені почуватися самотнім? Чи ж не в Чумацькому Шляху лежить наша планета? Мені здається, це несуттєво. Що ж то за простір такий, що відокремлює людину від побратимів і породжує відчуття самотності? Я виявив, що хай◦би скільки ти блукав, до іншого розуму так не наблизишся. То де ми хотіли б мешкати? Звичайно, не біля великої юрми, депо, пошти, бару, каплиці, школи, бакалії, Бікон-Гілу[170] чи Файв-Пойнтсу[171], де збирається найбільше людей, а біля одвічного джерела життя, з якого витікає весь наш досвід; так і верба стоїть біля води й тягнеться до неї коренями. Для різних людей ці місця будуть різними, але чоловік мудрий сам знайде, де викопати собі льох… Якогось дня я зустрівся на волденській дорозі з мешканцем містечка, що, кажуть, збив значні статки, хоча я не мав нагоди пересвідчитися в тім на власні очі. Він гнав дві корови на базар і спитав мене, як я себе примусив відмовитися в житті від стількох вигод. Я цілком щиро відповів, що мені таке життя цілком до вподоби. А◦тоді я пішов спати до себе додому й полишив його пробиратися крізь темряву і багнюку до Брайтона, чи то пак Худоба-тауна[172], що його чоловік дістанеться десь уранці.
Якби мертвим запропонували воскресіння, вони не стали б перебирати, де чи коли це відбудеться. Місце, де воскресають, незмінне — і невимовно приємне для всіх наших відчуттів. Зазвичай звертаємо увагу лише на зовнішні й минущі обставини, і тому ми такі розгублені. Найближче до суті всіх речей перебуває та сила, що формує саме буття. Просто при нас постійно розгортаються найвеличніші закони. Просто при нас стоїть не робітник, що його ми найняли й з ним любимо побазікати, а робітник, чиїм витвором є ми самі.
171
Файв-Пойнтс — дільниця XIX ст. у Нижньому Мангетені, відома тісними, бідними й перенаселеними будинками і високим рівнем злочинності.
172
Брайтон — містечко, що тепер стало частиною Бостона; на той час було відоме своїми різниками й фермерськими ярмарками.