Бували в мене й гості, що їх зазвичай не зараховують до міської бідноти, а слід, бо вони злиденні духом; гості, які не гостинності потребують, а захисту, які щиро прагнуть, щоб їм допомогли, й одразу сповіщають, що твердо постановили не допомагати собі самостійно. Я згоден приймати гостей із добрим апетитом, хай як вони його нагуляли, але відмовляюся приймати тих, хто справді помирає від голоду. Предмети благочинності — не гості. Приходили до мене люди, які не розуміли, коли їхні відвідини добігли кінця, хоча я повертався до своїх справ і відповідав їм із дедалі більшої відстані. Під час цього кочового сезону заходили до мене люди дуже різної обдарованості: у декого розуму так багато, що він і не знає, як дати собі раду. Приходили люб'язні раби-втікачі з плантацій, прислухалися час від часу, мов лисиця, ніби чули, як валують пси, що взяли їхній слід, і благально дивилися на мене: християнине, ти ж не відішлеш мене назад?[186] Одного раба-втікача я скерував до Полярної зорі. Приходили люди, в яких є тільки одна думка і вони носяться з нею, як курка з єдиним курчам, а те взагалі виявляється каченям; люди з тисячею думок і безладом у голові, мов тії кури, яких змушують глядіти за сотнею курчат, що всі ганяються за одним жучком і мруть десятками щоранку, як спадає роса, — а самі від тієї крутанини геть запаршивіли; люди, в яких замість ніг думки — такі інтелектуальні багатоніжки, що змушують і тебе лазити по землі. Один чоловік запропонував мені завести книгу, де відвідувачі вписуватимуть свої імена, як у Білих горах; але, на жаль, у мене надто добра пам'ять, щоб така книжка знадобилася.
Я мимоволі помічав певні особливості своїх відвідувачів. Хлопчики, дівчатка і юні жінки зазвичай тішилися, опинившись у лісах. Вони зазирали у ставок і роздивлялися квіти, прикрашаючи свій час. Натомість торговці й навіть фермери думали тільки про самотність і працю, а також те, яка велика відстань відділяє мене від того чи того; і хай◦би скільки вони казали, що люблять зрідка прогулятися в лісах, їхня поведінка виказувала, що це не так. Суєтні, заклопотані люди, які весь час витрачають на те, щоб заробити собі на життя чи підтримати належний рівень життя; проповідники, що говорять про Бога так, ніби мають на нього монополію, й не терплять інших думок; лікарі, правники, метушливі господарки, які за моєї відсутності зазирали в мої шафи й під ковдру (пані дізнавалися, чи постіль моя така ж чиста, як у неї?), юнаки, що протринькали свою юність і дійшли висновку, що безпечніше крокувати торованим шляхом певного фаху, — всі вони казали, що живучи таким життям, як у мене, не принесеш користі суспільству. Ага, ось в чім клопіт. Старі, немічні й полохливі, незалежно від віку і статі, думали передовсім про хвороби, нещасні випадки і смерть; їм життя видавалося сповненим небезпек — однак які є небезпеки, коли про них не замислюєшся? — і вони були певні, що людина розважлива знайде найбезпечніше місце для життя, де будь-якої миті можна викликати доктора Б. Для них містечко — це буквально спільно-та, ліга для спільного захисту; такі навіть по ягоди не ходять без аптечки. Доки людина жива, завжди існує небезпека померти, але визнаймо, ми від початку і живі, і мертві водночас, а отже, загроза ця пропорційно менша за життя. Коли ми сидимо сиднем, небезпек анітрохи не менше, ніж коли бігаємо. Були, врешті, й самозвані реформатори — більших зануд годі й шукати, — які думали, наче я тільки те й роблю, що виспівую:
Вони не знають, що третій куплет такий:
Я не боявся, що яструби покрадуть мені курчата, бо не тримав курчат; боявся тільки, що люди покрадуть мені час.
Але бували в мене й втішні відвідувачі. Діти, що приходили сюди по ягоди, залізничники, що прогулювалися в неділю в чистих сорочках, рибалки й мисливці, поети й філософи, інакше кажучи, всі чесні пілігрими, які тягнулися в ліси заради свободи, а насправді — щоб полишити містечко. Їх я радо вітав: «Вітаю, англійці! Вітаю, англійці!»[188] Адже з цією породою я вже зустрічався.
186
Рефрен вірша «Раб-утікач звертається до християнина» американського аболіціоніста Елізура Райта (бл. 1804–1885).
187
Алюзія на «Хатку, яку збудував собі Джек»; використано український переклад Івана Малковича та Юрія Андруховича.
188
Так Самосет (бл. 1590–1653), вождь племені абенакі, вітав перших англійських поселенців-пілігримів, які заснували Плімутську колонію.