Приємно було, затримавшись у містечку допізна, випливати в ніч, особливо темну й буремну, і йти під усіма вітрилами з яскраво освітленої вітальні чи лекторію, закинувши на плече мішок жита чи кукурудзяного борошна, до своєї затишної гавані в лісах, задраївши люки й спустившись на нижню палубу зі своєю веселою командою думок, лишивши стернувати тільки зовнішню подобу людини чи й узагалі прив'язавши стерно, коли лягав на курс. «Йдучи під вітрилами», я передумав багато приємних думок при свічці у своїй каюті. Хай◦би які сильні бурі траплялися на моєму шляху, вони не збивали мене з курсу й не спричиняли кораблетрощі. У лісах навіть звичайної ночі значно темніше, ніж думає більшість. Я часто зиркав угору, де над стежкою між крон дерев виднілося небо, щоб уточнити курс, а там, де вози не протоптали шляху, намацував свою малу стежку ногами чи стернував найтемнішої ночі за знайомими деревами, що їх обмацував руками, — скажімо, проходив між двох сосен, що стояли на відстані не більш як вісімнадцять дюймів. Інколи я повертався додому глупої, темної й дощової ночі, коли ноги самі намацували невидиму стежку, і мріяв усю дорогу, доки мене не пробуджувала необхідність підійняти руку, щоб відсунути засув, — і не міг я згадати ані кроку зі свого шляху; можливо, моє тіло знайшло б дорогу додому, навіть якби господар його полишив, як рука безпомильно знаходить шлях до рота. Бувало й так, що гість затримувався в мене допізна, а ніч випадала темна — тоді я мусив провести його до торованої дороги за домом, де його вестимуть ноги, а не очі, і вказати потрібний напрямок. Одного дуже темного вечора мені довелося вивести на дорогу двох юнаків, що рибалили на ставку. Вони жили десь за милю від мене навскіс через ліси й добре знали шлях. Десь за день-два по тому один із них розповів, що вони проблукали чи не всю ніч просто біля свого дому й дісталися до хати аж під ранок, а що в межичассі пройшло кілька злив, та й листя було росяне, тож вони вимокли як цуцики. Я чув, що навіть на вуличках села можна заблукати, коли стоїть така темрява, що, як то кажуть, хоч в око стрель. Мешканці передмість, що приїхали в містечко возом на закупи, інколи мусять на ніч розтаборитися; а пані та панове, що пішли в гості за пів милі, не знають, куди звернути, тож доводиться намацувати хідник ногами. Заблукати в лісі будь-якої пори дня — несподіваний і цінний досвід, що вкарбовується в пам'яті. У сильну завірюху, буває, навіть вийшовши посеред білого дня на добре знайому дорогу, не можеш визначити, з якого боку лежить село. Навіть якщо знаєш, що тисячі разів сходив цю дорогу, не впізнаєш у ній ані рисочки, і вона тобі незнайома, як Сибір. Вночі, звичайно, плутанини нескінченно більше. Навіть під час найбанальніших прогулянок ми постійно стернуємо, як штурмани, орієнтуючись, бодай несвідомо, за знайомими обрисами суші й маяками, а вийшовши поза знайомий маршрут, все одно тримаємо в голові обриси якогось сусіднього мису; і тільки геть заблукавши чи розвернувшись (адже досить розвернути чоловіка із заплющеними очима один раз, щоб він заблукав), ми належно усвідомлюємо огром і химерність природи. Після пробудження — від сну чи мрій — доводиться заново шукати сторони світу. Інакше кажучи, доки ми не згубимося й не згубимо світу, доти себе не знайдемо й не збагнемо, ані де ми, ані яка нескінченна множина наших зв'язків.
Одного дня під кінець першого літа я пішов у село забрати в шевця черевик, а мене схопили й кинули в буцегарню, бо я, як розповідав деінде, не платив податків і не визнавав влади штату, що купує і продає чоловіків, жінок і дітей, мов худобу при дверях Сенату[202]. Не для того я йшов у ліси. Та хай◦би куди людина пішла, від неї не відчепляться зі своїми ницими інсинуаціями і далі по змозі намагатимуться затягнути у своє мерзенне й дивачне товариство. І справді, я, можливо, чинив спротив — більш чи менш вдало, — а може, й «бунтував» проти суспільства; але я волів◦би, щоб це суспільство бунтувало проти мене, коли воно вже в мені зацікавлене. Однак мене випустили наступного дня, після чого я забрав свій поремонтований черевик і повернувся в ліси саме вчасно, щоб пообідати лохиною на пагорбі Мальовнича Гавань. Жодна людина не чинила мені кривди, крім тих, що представляють державу. Не було в мене замків, як не рахувати замочка на шухляді столу, де я тримав свої нотатки, не було навіть цвяха, щоб зачинити віконниці. Я не замикав дверей ані вдень, ані вночі, хоча відлучався на кілька днів; не став зачиняти хати й тоді, коли наступної осені провів два тижні в лісах Мену. Попри те, мій дім шанували так, ніби його пильнував загін солдатів. Втомлений мандрівець міг перепочити й погрітися при моїй грубці, очитаний — погортати скромну бібліотечку в мене на столі, а допитливий — зазирнути в мою комірчину й подивитися, що лишилося від мого обіду і що мені звістує вечеря. І хоча багацько людей різних станів проходило повз ставок, вони не завдавали мені значного клопоту і серйозних збитків, як не рахувати однієї книжечки — томика Гомера, можливо, надміру позолоченого. Та й ту, напевно, вже віднайшов якийсь солдат із нашого табору[203]. Певен, що якби всі люди жили так скромно, як я жив тоді, то про крадіжки і грабунки й думати забули б. Такі пригоди трапляються лише у тих громадах, де в когось понад міру, а в когось недостатньо. Скоро Гомерів у перекладі Поупа належно розповсюджуватимуть.
202
Торо припинив платити податки за кілька років до описуваних подій на знак протесту проти причетності штату Масачусетс до работоргівлі й Американо-мексиканської війни (1846–1848). Відмова від сплати податків була в той час поширеною тактикою спротиву (друг Торо, Бронсон Олкот, теж відмовлявся сплачувати податки й опинявся за це під арештом). Торо виклав свої погляди на різні форми спротиву в есеї «Опір цивільній владі» (побачив світ 1849 року, став широко відомим уже після смерті автора під назвою «Громадянська непокора»). У цьому есеї Торо доводив, що голосувати за справедливі зміни не досить: потрібно активно обстоювати справедливість, а отже, відмовляти в підтримці державним інституціям, які чинять несправедливість, скажімо, через несплату податків.
203
Джефрі C. Кремер припускає, що це алюзія до Конфуція. Торо підготував вибірку «Висловлювання Конфуція» для журналу «The Dial» (квітень 1843 року), де навів історію про солдата, який, згубивши свій щит, втішався думкою, що його знайде і використає інший солдат з його табору.