Рівень води у ставку підіймається й опадає, але чи регулярно це відбувається і протягом якого періоду, ніхто не відає, хоча, як то зазвичай буває, багато хто вдає, що знає. Зазвичай узимку рівень води вищий, а влітку нижчий, хоча це не співвідноситься з тим, вогка чи суха стоїть погода. Я пам'ятаю часи, коли рівень води був на пару футів нижчий і щонайменше на п'ять футів вищий, ніж у роки, коли я мешкав над ставком. Наприклад, року 1824-го я допоміг зварити казанок юшки на вузькій піщаній косі, що вдається у воду десь на шість родів (з одного боку від неї вода дуже глибока), але протягом останніх двадцяти п'яти років повторити цього не вдалося; з другого боку, мої друзі не могли повірити, коли я розказував, як за кілька років по тому рибалив з човна у віддаленій затоці в лісах, за п'ятнадцять родів від знайомого їм берега, що давно перетворився на луки. Втім, протягом останніх двох років рівень води невпинно підіймався, і тепер, улітку 52-го, він на п'ять футів вищий, ніж коли я жив над ставком, і сягнув рівня тридцятирічної давнини: на луках знову почали рибалити. Отже, вода піднялася на шість-сім футів, хоча з навколишніх пагорбів її стікає зовсім небагато, тож повені слід пояснювати підводними джерелами вглибині. Цього літа рівень води у ставку знову почав падати. Цікаво, що такі зміни рівня, періодичні чи ні, тривають протягом багатьох років. Я став свідком одного підйому й почасти двох спадів і припускаю, що ще за років дванадцять-п'ятнадцять вода знову сягне найнижчого рівня, який я бачив. І Флінтів став, що лежить десь за милю на схід (відстань неточна, бо складно врахувати всі струмки, що впадають у нього чи витікають з нього), і менші ставки між ними співдружні з Волденом і нещодавно сягнули найвищого рівня води одночасно з ним. Наскільки я міг спостерегти, те саме стосується й Білого ставу.
Підвищення і падіння рівня води у Волдені на тривалий період має бодай такий наслідок: вода, на рік чи два сягнувши високої позначки, утруднює прогулянки навколо озера й убиває кущі та дерева, що ними встигли порости береги після останнього повноводдя — сосни, берези, вільхи, осики й інші, — а відступивши, лишає чистий берег; на відміну від багатьох ставків і водойм, де припливи відбуваються щоденно, в нас узбережжя найчистіше, коли вода сягає найнижчої позначки. На найближчому до моєї хати березі вода вбила й повалила цілий ряд сосен п'ятнадцяти футів заввишки, спинивши їхній наступ на ставок; їхній розмір вказує, скільки часу минуло з останнього повноводдя. Завдяки коливанням рівня води ставок не лише викошує піщані коси, а й зрізає дерева, що не мають на нього жодного права. На губах ставка бороди не росте. Час від часу він облизує вуста. Коли вода сягає найвищої точки, вільхи, верби й клени пускають у воду жилаві червоні корені кілька футів завдовжки зі стовбура на висоті три-чотири фути над землею, намагаючись встояти; я бачив, як високі зарості чорниці при березі, які зазвичай не дають плодів, за таких обставин мають щедрий урожай.
Лишається загадкою, чому берег вкрила така рівна бруківка. Всі містяни чули переказ — найстарші кажуть, що довідалися його ще замолоду, — що в давнину індіанці сходилися на збори на цьому пагорбі, який у ті часи здіймався до небес на таку ж висоту, на яку ставок нині заглиблений у землю. Мовляв, вони стільки лаялися — хоча на це індіанці ніколи не хибують, — що пагорб задвигтів і пішов під землю, і тільки одна стара скво на ймення Волден порятувалася, і на її честь назвали ставок. Кажуть люди, що коли пагорб затрясся, каміння, що нині вимощує берег, скотилося його схилами. Хай там як, цілковито ясно, що колись тут ставка не було, а тепер є; ця індіанська легенда анітрохи не суперечить розповіді древнього поселенця, про якого я вже згадував, адже він пам'ятає, як уперше прийшов сюди з лозою, побачив пару над муравою й ліщину, похилену вниз, і вирішив копати тут криницю. Що ж до каміння, то багато хто сумнівається, що його могли винести хвилі; зауважу, що навколишні пагорби дуже щедрі на такі брили, тож їх довелося громадити мурами обабіч насипу, коли повз ставок прокладали залізничні колії; тим паче, найбільше каменів бачимо на найкрутішому березі; тож, на жаль, це для мене вже не таємниця. Я бачу руку брукаря. Якби назва ставка не походила від якоїсь англійської місцевості, скажімо, Сафрон-Волден, можна було б припустити, що спершу він називався ставком Walled-in[210].
Ставок правив мені за готову криницю. Чотири місяці на рік його вода настільки ж холодна, наскільки й чиста, а чиста вона завжди; на мою думку, вона не гірша, якщо не значно краща за воду в будь-якій криниці в місті. Взимку вода, відкрита до холодного повітря, холодніша за джерела й криниці, захищені від нього. Температура озерної води, що простояла 6 березня 1846 року в моїй кімнаті з п'ятої по обіді до полудня наступного дня, складала 5 градусів, тобто була на градус холоднішою за щойно набрану воду з найхолоднішої криниці в селі; у той час термометр у хатині показував 18–21 градус, почасти тому, що сонце прогрівало дах. Температура води в Кипучому джерелі того ж дня склала 7 градусів. Саме вона виявилася найтеплішою з усіх, які я заміряв, хоча влітку холоднішого джерела немає, доки воно не змішується із застояною водою з мілини. Ба більше, влітку Волден через глибину не прогрівається на сонці так, як більшість ставків. У найтепліші дні я ставив відро води в льох, де воно охолоджувалося за ніч і не встигало прогрітися вдень; а ще я ходив до джерела неподалік. Ця вода, не зіпсута присмаком труб, і за тиждень смакувала не гірше, ніж у день, коли я її набрав. Той, хто влітку на тиждень зупиняється біля ставка, унезалежнюється від розкошів льоду: досить просто зачерпнути відро води в тіні з кількафутової глибини.