Бейкерова ферма
Ходив я у бір, де сосни височіли, як собори чи щогли парусників у морі, а в їхньому кучерявому гіллі світло вигравало так м'яко, зелено й тінисто, що друїди покинули б свої дуби і прийшли поклонятися сюди; ходив і в кедровий ліс за Флінтовим ставом, де шпилі вкритих сиво-блакитними ягодами дерев здіймаються все вище й вище, гідні стояти при брамі Вальгали, а ялівець стелиться по землі, клечаючи її своїми плодами; ходив і на болота, де з чорних ялин звисають гірлянди уснеї, ґрунт порослий мухоморами, цими круглими столами болотяних богів, а пеньки прикрашають іще красивіші гриби, схожі на метеликів, мушлі чи барвінок; там ростуть гелоніас і дерен, червоні ягоди вільхи сяють, як оченята чортів, деревозгубник виткий гне і трощить навіть найміцніші дерева у своїх обіймах, а краса ягід падуба змушує забути про дім мандрівців, яких зачаровують і ваблять інші безіменні заборонені плоди, занадто гарні, щоб їх куштували прості смертні. Замість прийти до якогось вченого мужа, я раз у раз повертався до певних дерев — тих, які нечасто трапляються на цих землях, чи стоять самотою посеред якогось пасовища, чи в глибинах лісів, чи на болоті, чи на вершині пагорба; скажімо, до берези вишневої: маємо гарні дерева по два фути в діаметрі; чи до її кузинки, берези алеганської, що стоїть у вільних золотавих шатах, оповита такими ж пахощами, як перша; чи до буків, чиї ошатні, розписані лишайниками стовбури видаються взірцем досконалості в усьому, — як не рахувати окремих дерев, я знаю тільки один буковий гай із високих дерев на ціле місто (дехто припускає, що посіяли його голуби, яких колись привабили сюди букові горішки); колючи бук, варто придивитися, як виблискують сріблясті волокна деревини; ходив і до лип; до грабів; до каркаса західного (Celtis occidentalis), що його маємо тільки одну вигонисту особину; до високої щогли сосни, до дуба лаврового чи несподівано гарного болиголова, що височіє, як пагода, посеред лісів; я багатьох іще міг◦би згадати. Отакі святилища я навідував узимку й влітку.
Якось мені випало опинитися при самому підніжжі веселки, що наповнила нижчий шар атмосфери барвами й розписала трави й листя навколо. Мені здавалося, що я дивлюся на світ крізь кольоровий кристал. То було озеро веселкового світла, у якому я певний час жив, як дельфін. Якби воно проіснувало довше, могло б забарвити мої заняття й саме життя. Йдучи залізничним насипом, я чудувався світлистому німбу навколо моєї тіні й уявляв себе одним з обранців. Один із моїх гостей заявив, що в ірландців, які йшли перед ним, такого німба не було, бо ним відзначають лише місцевих. Бенвенуто Челліні у спогадах розказує, що після жахіття, яке наснилося чи привиділося йому під час ув'язнення в замку Святого Ангела, навколо тіні від його голови з'явилося осяйне світло. Воно супроводжувало його вранці й ввечері, в Італії та Франції й особливо помітним ставало, коли на траву спадала роса. Імовірно, це те саме явище, про яке пишу і я: особливо виразне вранці, але помітне й іншої пори дня, навіть при місячному світлі. Це явище постійне, але більшість його не помічає, і в носіїв такої розпаленої уяви, як у Челліні, можуть постати забобони. А◦ще він пише, що дуже мало кому його показував. Однак чи ж не можна сказати навпаки: саме обранці помічають, що на них звернули увагу?
Якогось дня я пішов лісами на озеро Фер-Гевен, щоб наловити риби й тим розтягнути свої скромні запаси овочів. Мій шлях пролягав крізь Милу луку при Бейкеровій фермі, тому сховку, оспіваному поетом:
Перш ніж осісти над Волденом, я думав жити тут. Я поцупив кілька яблук, переплигнув струмок, розлякав ондатр і форель. Стояла пообідня пора, що видається нескінченною: я вирушив у дорогу, коли сонце вже хилилося на вечірній пруг, але складалося враження, що до ночі може статися багато подій і проминути значна частина відміряного нам життєвого шляху. Дорогою я втрапив у зливу страшну, що загнала мене під сосну, де я стояв, пригнувши над собою гілки й накривши голову носовичком, ніби покрівлею, зо пів години, а коли нарешті ступив у зарості понтедерії, провалився по пояс у воду. Тут на мене впала тінь хмари; грім загримів так наполегливо, що я тільки й міг, що стояти й слухати. Боги, мабуть, пишаються, що змогли налякати бідолашного беззбройного рибалку своїми спалахами-тризубцями. Тож я поквапцем знайшов прихисток у хатині, що стояла за пів милі від найближчого шляху, але значно ближче до ставка; мешканці давно її облишили:
216
Цит. за «Бейкеровою фермою» з «Лісоруба й інших віршів» Елері Ченінґа. Переклад Максима Стріхи.