Наступної зими я, щоб заощадити, куховарив на маленькій грубці, адже свого лісу не мав, але вогонь там зберігався гірше, ніж у відкритому каміні. Таким чином куховарство з поетичного процесу перетворилося на простий хімічний. У дні грубок всі скоро й забудуть, що раніше пекли картоплю у вугіллі, як індіанці. Грубка не лише займала місце й запахчувала дім, а й приховувала вогонь, і я почувався так, наче втратив друга. У вогні завжди видно обличчя. Вдивляючись увечері у вогонь, робітник очищає думки від жужелиці й земного, що назбиралося за день. Коли я більше не міг сидіти і вдивлятися у вогонь, доречні слова поета знову зринули в пам'яті з новою силою:
Місіс Гупер
Колишні мешканці й зимові гості
Я провів при каміні не одну веселу завірюху й радісний зимовий вечір, доки надворі шалено кружляв сніг, стишуючи навіть пугукання сов. Я багато тижнів не зустрічав на прогулянках нікого, крім рідкісних мандрівників, які вибиралися в ліси нарубати дров і притягнути на санчатах у село. Щоправда, стихія допомогла мені прокласти стежку крізь найглибші сніги в лісах: вітер завіяв мої сліди дубовим листям, яке там і застрягло і, вбираючи сонячне проміння, розтоплювало сніг, тож я не лише ступав по сухому, а й бачив уночі путівну темну лінію. Щоб насолодитися людським товариством, мені доводилося прикликати в уяві колишніх мешканців цих лісів. Ще на живій пам'яті багатьох мешканців містечка дорога, при якій стоїть мій дім, відлунювала сміхом і плітками навколишніх поселенців, а ліси вздовж неї були поточені й помережані їхніми садочками й оселями, хоча хащі на той час і були значно густіші, ніж нині. Я й сам пам'ятаю, що подекуди сосни шкрябали обидва боки брички одночасно, а жінки та діти, які мусили ходити звідси в Лінкольн самотою і пішки, вирушали в дорогу не без остраху і значну частину шляху долали бігцем. Цей скромний путівець для мешканців сусідніх сіл чи лісорубів колись значно більше розважав мандрівника розмаїттям краєвидів і надовше залишався в пам'яті. Там, де зараз між селом і лісами простягаються сухі поля, раніше лежали порослі кленами болота, крізь які вели дороги з повалених колод — їхні рештки, безперечно, й нині дрімають під курним шляхом від Стратонової ферми, де зараз облаштували богадільню, до Бристерського пагорба.
Через дорогу на схід від моїх бобових грядок жив Катон Інґрем — не Утицький, а Конкордський, раб Дункана Інґрема, есквайра і джентльмена з села Конкорд. Дункан збудував своєму рабові дім і дозволив жити у волденських лісах. Дехто каже, що Катон походив від гвінейських негрів. Ще живі люди, які пам'ятають його грядочки посеред горіхів, що їх він висадив на старість, хоча перепали вони врешті молодшому й білішому торговцю. Утім, той зараз мешкає в такій само вузькій оселі. Від Катонового льоху, майже знищеного часом, іще лишився слід, прихований від мандрівника рядом сосен, тож про нього мало хто знає. Яма поросла сумахом голим (Rhus glabra) і пишними хащами раннього золотушника (Solidago stricta).