Выбрать главу

Наступної зими я, щоб заощадити, куховарив на маленькій грубці, адже свого лісу не мав, але вогонь там зберігався гірше, ніж у відкритому каміні. Таким чином куховарство з поетичного процесу перетворилося на простий хімічний. У дні грубок всі скоро й забудуть, що раніше пекли картоплю у вугіллі, як індіанці. Грубка не лише займала місце й запахчувала дім, а й приховувала вогонь, і я почувався так, наче втратив друга. У вогні завжди видно обличчя. Вдивляючись увечері у вогонь, робітник очищає думки від жужелиці й земного, що назбиралося за день. Коли я більше не міг сидіти і вдивлятися у вогонь, доречні слова поета знову зринули в пам'яті з новою силою:

Ніколи ти, о полум'я ясне, Не полишаєш зігрівать мене! Моя надія світить угорі, І тліють знизу прикрощі старі. Та ж чом розплачуватися життям Повинні ті, що найдорожчі нам? Чому їх відкидає забуття Нудного повсякденного життя? Чом мерехтлива їхня таїна Для повсякдення нашого страшна? Ми сидимо при затишнім вогні, Де приязні всі вогники ясні, — Вони нас ані тішать, ні смутять, Лиш руки й ступні нам зігріть хотять; Сяйливу можна стежить пелену Або ж спокійно відійти до сну, Не боячись, що привиди жахні Із нами разом сядуть при вогні[226].

Місіс Гупер

Колишні мешканці й зимові гості

Я провів при каміні не одну веселу завірюху й радісний зимовий вечір, доки надворі шалено кружляв сніг, стишуючи навіть пугукання сов. Я багато тижнів не зустрічав на прогулянках нікого, крім рідкісних мандрівників, які вибиралися в ліси нарубати дров і притягнути на санчатах у село. Щоправда, стихія допомогла мені прокласти стежку крізь найглибші сніги в лісах: вітер завіяв мої сліди дубовим листям, яке там і застрягло і, вбираючи сонячне проміння, розтоплювало сніг, тож я не лише ступав по сухому, а й бачив уночі путівну темну лінію. Щоб насолодитися людським товариством, мені доводилося прикликати в уяві колишніх мешканців цих лісів. Ще на живій пам'яті багатьох мешканців містечка дорога, при якій стоїть мій дім, відлунювала сміхом і плітками навколишніх поселенців, а ліси вздовж неї були поточені й помережані їхніми садочками й оселями, хоча хащі на той час і були значно густіші, ніж нині. Я й сам пам'ятаю, що подекуди сосни шкрябали обидва боки брички одночасно, а жінки та діти, які мусили ходити звідси в Лінкольн самотою і пішки, вирушали в дорогу не без остраху і значну частину шляху долали бігцем. Цей скромний путівець для мешканців сусідніх сіл чи лісорубів колись значно більше розважав мандрівника розмаїттям краєвидів і надовше залишався в пам'яті. Там, де зараз між селом і лісами простягаються сухі поля, раніше лежали порослі кленами болота, крізь які вели дороги з повалених колод — їхні рештки, безперечно, й нині дрімають під курним шляхом від Стратонової ферми, де зараз облаштували богадільню, до Бристерського пагорба.

Через дорогу на схід від моїх бобових грядок жив Катон Інґрем — не Утицький, а Конкордський, раб Дункана Інґрема, есквайра і джентльмена з села Конкорд. Дункан збудував своєму рабові дім і дозволив жити у волденських лісах. Дехто каже, що Катон походив від гвінейських негрів. Ще живі люди, які пам'ятають його грядочки посеред горіхів, що їх він висадив на старість, хоча перепали вони врешті молодшому й білішому торговцю. Утім, той зараз мешкає в такій само вузькій оселі. Від Катонового льоху, майже знищеного часом, іще лишився слід, прихований від мандрівника рядом сосен, тож про нього мало хто знає. Яма поросла сумахом голим (Rhus glabra) і пишними хащами раннього золотушника (Solidago stricta).

вернуться

226

Переклад Максима Стріхи.