Тому що Меріадок і Переґрін очолили великі родини та водночас підтримували зв’язки з Роганом і з Ґондором, саме бібліотеки в Цапограді й у Туківцях містили багато таких матеріалів, які не ввійшли до «Червоної книги». У Бренді-домі було чимало праць про Еріадор і про історію Рогану. Декотрі з них склав чи розпочав писати сам Меріадок, хоч у Ширі найбільшої слави зажили його «Травознавство Ширу» та «Річні календарі», на сторінках яких він обмірковував спорідненість календарів Ширу та Брі з календарями Рівендолу, Ґондору й Рогану. Також він написав короткий трактат «Давні слова та назви у Ширі», в якому особливу цікавість викликали виявлені подібності між мовою рогіримів і такими «ширськими слівцями», як метом, та давніми елементами топонімів.
Книги, які зберігались у Великих Сміалах, цікавили ширців менше, проте були важливішими для загальної історії. Жодної з них не написав сам Переґрін, натомість він і його наступники зібрали чимало рукописів зі спадщини писарів Ґондору. Здебільшого то були копії стислих переказів історій і легенд, пов’язаних із Елендилом та з його нащадками. Лише тут, у Ширі, можна було знайти багато всілякого матеріалу щодо історії Нуменору та появи Саурона. Імовірно, саме у Великих Сміалах із використанням джерел, які зібрав Меріадок, було впорядковано «Літописання»[6]. І хоча дати там часто наведено приблизні (особливо стосовно Другої Епохи), воно все одно заслуговує на увагу. Цілком можливо, що Меріадок отримував допомогу й інформацію з Рівендолу, куди не раз навідувався. Там, попри те, що Ельронд відплив за Море, ще довго жили його сини та нечисленний високоельфійський народ. Кажуть, туди після відплиття Ґаладріель переселився Келеборн, але ніде немає записів про той день, коли він нарешті вирушив до Сірих Гаваней, а разом із ним полишив світ і останній живий спогад про Прадавні Часи Середзем’я.
Братство персня Або перша частина «Володаря Перснів»
Книга перша
Розділ 1
Довгоочікувана гостина
оли пан Більбо Торбин із Торбиного Кута оголосив, що незабаром святкуватиме свій сто одинадцятий день народження і влаштує особливо пишну вечірку, в Гобітові збурилися балачки та почуття.
Більбо був дуже багатий і вельми незвичайний гобіт, котрий уже шістдесят літ правив за ширську дивовижу — відколи в неймовірний спосіб зникнув і несподівано повернувся. Багатство, яке він надбав під час мандрів, уже стало на ту пору місцевою легендою, і, хоч би що там казали літні мешканці Ширу, серед гобітів побутувало вірування, ніби Пагорб у Торбиному Куті цілий перекроєний тунелями, а в них напхом напхано скарбів. І якби й цього ще було замало для слави, то тривала життєва енергія пана Торбина викликала неабиякий подив. Час зазвичай виснажує, та на нашому героєві він, здається, майже не позначився. У дев’яносто пан Торбин виглядав так самісінько, як і у п’ятдесят. Коли йому виповнилося дев’яносто дев’ять, про Більбо казали, що він гарно зберігся, проте ближчою до істини була би фраза «не змінився». Траплялись і такі, хто хитав головою та вважав, що і з добром можна переборщити: їм здавалося несправедливим, що комусь одному дістались і вічна молодість (це було очевидно), і невичерпне багатство (це було ймовірно).
«За це доведеться розплачуватися, — казали вони. — Це не природно і колись неодмінно завдасть клопоту!»
Проте наразі клопоти ще не надійшли, а пан Торбин не скупився на гроші, тож більшість мешканців воліла пробачити йому його чудасії та щасливу фортуну. Він і далі час од часу зустрічався з родичами (крім Саквілів-Торбинів, звісно) й мав чимало палких прихильників серед гобітів із бідних і незначних родин. Але близьких друзів у Більбо не було, аж доки почали підростати декотрі його молодші двоюрідні брати.
Найстаршим серед них — і улюбленцем Більбо — був юний Фродо Торбин. Коли Більбо виповнилося дев’яносто дев’ять, він обрав Фродо своїм спадкоємцем і привів до себе в Торбин Кут, ущент розбивши сподівання Саквілів-Торбинів. Виявилося, що Більбо та Фродо народилися в один день — 22 вересня. «Найліпше тобі перебратися сюди й жити тут, Фродо, хлопчику мій, — сказав якось Більбо, — тоді нам зручно буде влаштовувати спільні вечірки з нагоди наших уродин». Фродо на той час мав надцять років — так гобіти говорили про безвідповідальних молодиків двадцяти з хвостиком років, тобто тих, чий вік перевищував дитячий, але не сягав тридцять третьої річниці.
Збігло ще дванадцять літ. Торбини щороку бучно святкували в Торбиному Куті свої дні народження; та цьогоріч усі зрозуміли, що на осінь заплановано щось цілком виняткове. Адже Більбо виповниться сто одинадцять, а 111 — вельми цікаве число та дуже поважний вік для гобіта (сам Старий Тук дожив лише до 130 років); тим часом Фродо матиме тридцять три, а 33 — число особливе — вік, коли гобіт «стає дорослим».
У Гобітові й у Поріччі язики працювали щосили, і чутки про майбутню подію розлетілися цілим Широм. Життя і вдача пана Більбо Торбина вкотре стали головною темою для розмов, і найстарші гобіти раптом виявили, що їхні спогади здобули популярність.
Ніхто не мав таких уважних слухачів, як Гем Грунич, якого всі називали Батечком. Він «виступав» у «Гілці плюща» — невеликому заїзді на порічнянській дорозі — й говорив із неабияким знанням справи, бо впродовж сорока років доглядав сад у Торбиному Куті, а до того допомагав виконувати ту саму роботу старому Гольманові. Тепер, коли Батечко теж уже постарів і йому докучав біль у суглобах, продовжувати справу взявся його наймолодший син — Сем Грунич. І батько, й син мали гарні дружні стосунки з Більбо та Фродо. А жили Груничі на самому Пагорбі, в домі під номером 3 на Торбиновому Узвозі, якраз під Торбиним Кутом.
— Дуже славний і ґречний доброгобіт, оцей наш пан Більбо, скажу я вам, — оголосив Батечко.
І достоту мав рацію: Більбо був із ним дуже чемний, звертався до нього: «Пане Гемфасте», — і постійно радився щодо вирощування овочів — а в питаннях вирощування «коренеплодів», зокрема картоплі, ціла околиця (і сам він також) визнавала Батечка найвпливовішим авторитетом.
— А який той Фродо, що в нього живе? — запитав Старий Придубень із Поріччя. — Прізвище-бо в нього «Торбин», але сам він, подейкують, більш як наполовину Брендіцап. Мене дивує, навіщо будь-кому з Торбинів із Гобітова шукати жінку аж у Цапокраї, де такий дивний народ.
— А чого тут дивуватися? — вставив свої п’ять копійок Татко Двоніг (найближчий Батечків сусіда). — Адже вони живуть із протилежного боку ріки Брендівинної, ще й під самим Пралісом. А місце там темне й недобре, якщо вірити бодай половині всіх байок про нього.
— Твоя правда, Татку! — сказав Батечко. — Не те, щоби Брендіцапи з Цапокраю жили власне у Пралісі, проте народець вони таки дивний — це точно. Цяцькаються з човнами на тій великій ріці, а гобітам це геть не личить. Кажу вам: воно й не дивно, що з того вийшов отакий клопіт. Але хай там як, а панич Фродо — славний молодий гобіт, із котрим можна незле потеревенити. Дуже схожий на пана Більбо, й не тільки з вигляду. Зрештою, батько його все-таки з Торбинів. Пан Дроґо був достойним і поштивим гобітом, — про нього мало що можна було розповісти, доки він утопився.
— Втопився? — перепитало відразу декілька голосів.
Звісно, всі й раніше чули цю та інші таємничі плітки, проте гобіти мають пристрасть до родинних історій, тож готові слухати їх знову і знову.
— Ну, таке переповідають, — сказав Батечко. — Бачте, пан Дроґо оженився на бідолашній панні Первоцвіті Брендіцап. Вона була двоюрідною сестрою нашого пана Більбо за материною лінією (бо її матір була наймолодшою донькою Старого Тука), а пан Дроґо — його троюрідним братом. Виходить, панич Фродо є його двоюрідним і троюрідним братом, себто родичем — хоч круть хоч верть, як то кажуть, якщо ви розумієте, про що я. Тож якось пан Дроґо навідався до Бренді-дому до свого тестя, старого пана Ґорбадока, як то частенько бувало після його одруження (адже Дроґо любив гарно попоїсти, а старий Ґорбадок умів казково частувати), і поплив кататися човном по ріці Брендівинній, і там він та його дружина втопились, покинувши бідолашного панича Фродо ще зовсім дитиною. Отак-от.
6
У дуже скороченому вигляді його подано в Додатку Б, й описані там події сягають кінця Третьої Епохи.