Арам усміхнувся:
— Дякую, але це не так. Я лише скромний шукач істини, а в минулому мав кілька нагод підслухати бесіди освічених. От би знову мати такий привілей! Якби в цій місцині був якийсь великий навчитель чи вчений, я б, не вагаючись, пройшов по розжареному вугіллю, щоб сісти йому в ногах і слухати його слів чи споглядати його приклад. Якби...
Він осікся, бо всі очі зненацька повернулися до дверей за його спиною. Голови не повернув, але встиг розчавити іншого жука, що саме сидів біля його руки. Зі зламаного хітину спинки показалися вершечок малесенького кристала й два крихітні дротики.
Лише тоді він повернувся, окинувши зеленим оком ряд ченців між ним і дверима, і поглянув на Яму, одягнутого в саме тільки червоне — бриджі, чоботи, сорочку, пояс, плащ і рукавички, з головою, пов’язаною тюрбаном кольору крові.
— «Якби»? — мовив Яма. — Ти казав «якби»? Якби якийсь мудрець чи якийсь аватар божества мешкав десь тут, ти хотів би з ним запізнатися? Ти це казав, незнайомцю?
Жебрак піднявся з-за столу. Уклонився.
— Я — Арам, — заявив він. — Шукач і мандрівник, як і всі, хто прагне просвітлення.
Яма на уклін не відповів.
— Нащо перекрутив ти ім’я своє навспак[39], Володарю Омани, коли всі твої слова й дії так і волають його перед тобою?
Жебрак знизав плечима.
— Не розумію, що кажеш.
Але тут його вуст знову торкнулася усмішка.
— Я той, хто шукає Шляху й Праведності, — додав він.
— Важко мені в це повірити, бачивши щонайменше тисячу років твоєї зрадливості.
— Стільки живуть хіба боги.
— На жаль, я саме про це. Ти зробив серйозну помилку, Маро.
— Яку ж це?
— Із якогось дива вирішив, що тебе випустять звідси живим.
— Мушу визнати, я цього сподіваюся.
— І не зважив на численні пригоди, що можуть трапитись із самотнім подорожнім у цій дикій місцині.
— Я багато вже років самотній подорожній. Пригоди завжди трапляються з іншими.
— Можливо, ти гадаєш, що хай твоє тіло тут і знищать, але твій атман усе одно переселиться кудись далеко в іншу плоть. Як я розумію, хтось розшифрував мої нотатки, і такий фокус тепер можливий.
Брови жебрака зсунулися на чверть дюйма нижче й ближче одна до одної.
— Ти не знаєш про сили, що зараз обволікають цю будівлю й унеможливлюють таке переселення.
Жебрак виступив на середину кімнати.
— Ямо, — ствердив він, — ти дурень, якщо думаєш протиставити свою жалюгідну потугу впалого потузі Сновійника.
— Можливо, владарю Маро, — відповів Яма, — та задовго ждав я цієї нагоди, щоб відкласти її на потім. Пам’ятаєш мою обіцянку під Прагну? Не хочеш, щоб ланцюжок твого існування урвався — мусиш пройти тут, крізь єдині двері до цієї зали, які я заступаю. З-поза меж зали тобі ніщо не допоможе.
Тут Мара здійняв руки, і зродився вогонь.
Усе запалало. Полум’я стрибало з кам’яних стін, столів, чернецьких ряс. Дим хвилювався й крутився залою. Яма стояв посеред пожежі, але й не ворухнувся.
— Оце й усе, на що ти здатен? — спитав він. — Твої вогні повсюди, але не печуть.
Мара плеснув у долоні, і полум’я зникло.
Натомість, погойдуючи головою на висоті майже двох людських зростів і роздувши сріблястого каптура, здійнялася, готова вжалити, мехкобра.
Яма й не зважив на неї; його похмурий погляд хоботком темної комахи вп’явся в Марине єдине око.
Мехкобра зникла посеред своєї атаки. Яма ступив уперед.
Мара ж на крок відійшов.
Так стояли вони десь зо три вдари серця, тоді Яма просунувся ще на два кроки, Мара ж ізнову позадкував. В обох на чолі виблискував піт.
Жебрак мовби підріс, волосся його погустішало; він потовщав у талії, поширшав у плечах. Рухався він тепер не без грації, яку раніше годі було помітити.
Відступив ще на крок.
— Так, Маро, бог смерті існує, — процідив Яма крізь стиснуті зуби. — Упалий я чи ні, в очах моїх живе справжня смерть. Мусиш у них зазирнути. Як сягнеш стіни, задкувати вже не буде куди. Відчуй, як твої члени знесилюються. Відчуй, як руки й ноги холодіють.
Мара оскалив зуби. Шия його була завтовшки з бичачу, а біцепси — з чоловіче стегно. Дужі груди — ніби бочка, ноги — як великі лісові дерева.
— Холодіють? — спитав він, простягаючи руки. — Та цими руками, Ямо, я й велетня заламаю. Хто ти такий? Повалений божок-стерв’ятник. Твій насуплений вид уражає хіба літніх і недужих. Від погляду твого кров холоне хіба в тупих тварин і ницих людей. Я височію над тобою, як зірка над океанським дном.
Ямині руки в червоних рукавичках, немов пара кобр, схопили суперника за горло.
— То скуштуй-но сили, з якої кпиш, Сновійнику. Ти прибрав могутньої подоби. Ну-бо, скористайся нею! Здолай мене не на словах!
На щоках і чолі Мари розцвітали шарлатові плями — Яма стискав йому горлянку. Його око стрибало туди-сюди, неначе зелений прожектор, що обмацує простір.
Мара впав навколішки.
— Годі, владарю Ямо! — насилу видихнув він. — Чи схочеш вбить себе?[40]
Мара змінився. Риси його попливли, ніби він лежав під бистрими водами.
Яма дивився на власне обличчя й бачив власні червоні руки, що вхопилися за його зап’ястки.
— Втрачаючи життя, ти, Маро, впадаєш у розпач. Але Яма — не дитя, яке злякалося б розбити дзеркало, що ним ти став. Спробуй-но ще раз або помри вже як чоловік — втім, закінчиться це однаково.
Та риси знову попливли, знову змінилися. Цього разу Яма завагався й трохи послабив хват.
Її спижеве волосся розсипалося по його руках. Її світлі очі благально дивилися на нього. Шию оперізувало намисто з кістяних черепів, лише трохи блідіших від її плоті. Сарі її було кривавого кольору. Руки її лежали на його власних, майже пестячи...
— Богиня! — просичав він.
— Ти ж не вб’єш Калі?[41] Дурґу? [42] — вичавила вона із себе.
— І знову помилка, Маро! — прошепотів він. — Коханих кожен убива[43], ти хіба не знав?
На цьому Яма крутнув руками, і почулося, як ламаються кістки.
— Десятикрат будь проклятий, — мовив Яма зі щільно заплющеними очима. — Ти не переродишся.
Він розімкнув руки. Біля ніг його лежав рослий чоловік шляхетної будови, голова якого спочивала на правому плечі.
Око нарешті заплющилося.
Яма перевернув труп носком чобота.
— Розкладіть багаття й спаліть це тіло, — звелів він ченцям, не повертаючись до них. — І то з усіма почестями. Нині помер один із найвищих.
Відтак одвів погляд від діла рук своїх, розвернувся на місці та вийшов із зали.
Цього вечора небом літали блискавки, а дощ сипав, мов кулі з Небес.
Вони вчотирьох зібрались у світлиці нагорі високої вежі, що здіймалася з північно-східного рогу монастиря.
Яма міряв кімнату кроками, спиняючись біля кожного вікна.
Решта сиділи, дивилися на нього й слухали.
— Вони підозрюють, — казав він, — але не знають. Сплюндрувати монастир однієї з них самих і показати людям розбрат у власних лавах боги б не наважилися, хіба що були б цілком певні. Певні вони не були, тож просто розвідували. Це означає, що час досі на нашому боці.
Вони кивнули.
— Сюди завітав брамін, який зрікся мирського, щоб віднайти свою душу. З ним трапилась лиха пригода, він умер тут справжньою смертю. Тіло його спалили, а попіл кинули в річку, що тече в море. Ось так усе й було... Тут саме гостювали мандрівні ченці Просвітленого. Невдовзі після пригоди вони рушили звідси. Куди — а хто ж то зна?
Тек випростався, як міг, — майже прямо.
— Владарю Ямо, — заявив він, — ця історія може прожити тиждень, місяць, хай навіть трохи довше. Але вона розвалиться в руках кармовладця, що судитиме першого-ліпшого з присутніх у цьому монастирі, котрий потрапить до Палати карми. І, гадаю, за наших обставин — ба й саме через них — дехто може постати перед суддею вже досить скоро. Що тоді?
Яма дбайливо й ретельно скрутив цигарку.
40
Найпевніше, трохи змінена репліка з Шекспірових «Ромео і Джульєтти» (дія третя, сцена 3; подано за перекладом І. Стешенко).