Відповідь, виправдання, звучить однаково і для людей, і для богів. Хоч добро, хоч лихо, кажуть мудрі, не означає нічого, бо вони належать до самсари. Погодьмося з мудрими, що навчали рід людський від незапам’ятних часів. Погодьмося, але обміркуймо також річ, про яку мудрі не кажуть. Ця річ — «краса», яка є слово; але зазирніть за слово та обміркуйте Шлях Безіменного. А в чому полягає Шлях Безіменного? Це Шлях сну. А чому Безіменне снить? Це невідомо жодному жителеві самсари. Тож запитаймо радше, чим снить Безіменне?
Безіменне, до якого всі ми належимо, снить формою. А який найвищий можливий атрибут будь-якої форми? Це краса. Отже, Безіменне — митець. Виходить, питання не в добрі чи злі, а в естетиці. Борня проти тих, хто могутній серед сновидців, і то могутній на лихо чи то пак на бридкість, — це не та борня, що, як учать мудрі, беззмістовна в поняттях самсари чи нірвани, а певніше, борня за симетричне бачення сну, у поняттях ритму й контрапункту, рівноваги й антитези, що робить її чимось прекрасним. Про це мудрі не кажуть нічого. Правда така проста, що вони, очевидно, її недобачили. З цієї причини естетика ситуації зобов’язує мене звернути на неї вашу увагу. Боротися проти сновидців, які снять бридким, хоч людей, хоч богів, — воля Безіменного, інакше й бути не може. Ця борня теж несе страждання, тож кармінний тягар легшає, як і внаслідок витерпленої бридкості; але таке страждання значно продуктивніше у світлі відвічних цінностей, що про них так часто говорять мудрі.
Тож кажу вам: естетика того, що ви побачили цього вечора, була високого ряду. Ви можете спитати: «Як мені знати, що красиве, а що — бридке, щоб чинити відповідно?» На це питання, скажу я, мусите відповісти самі. Для цього спершу забудьте те, що я вам говорив, бо я не казав нічого. А тепер міркуйте про Безіменне.
Він здійняв праву руку та схилив голову.
Яма встав, встала й Ратрі, а на столі з’явився Тек.
Вони вийшли звідти вчотирьох, знаючи, що кармічну машинерію тимчасово переможено.
Вони йшли під Божим Мостом крізь кусюче ранкове сяйво. Обабіч стежки виблискували залишками нічного дощу височенні папороті. Верхівки дерев і далекі гірські піки майоріли за висхідними випарами. День був безхмарний. У вранішніх вітерцях досі відчувалася нічна прохолода. Ченців супроводжувало клацання, дзуміння та цвіркотіння джунглів. Монастир, з якого вони вийшли, лише трохи виднівся над кронами дерев; високо над ним дим накладав на небо свою кручену резолюцію.
Ратрін почет ніс її паланкін посеред натовпу ченців, слуг і нечисленної збройної охорони. Сем і Яма йшли в голові процесії. Над ними, нечутний і невидимий, рухався між листям і гіллям Тек.
— Багаття досі палає, — мовив Яма.
— Так.
— Вони спалили мандрівника, якому, коли він у них гостював, схопило серце.
— Це правда.
— Як на імпровізацію, твоя проповідь була цілком захоплива.
— Дякую.
— Ти справді віриш у те, що проповідував?
Сем засміявся.
— Я дуже легковірний, коли йдеться про мої власні слова. Вірю в усе, що кажу, хоч і знаю, що брехун.
Яма чмихнув.
— Кийок Тримурті й досі падає на людські спини. Нірріті[45] ворушиться у своїм темнім лігві, сваволить на південних морських шляхах. То що ж, ти плануєш іще одне життя присвятити метафізиці, шукаючи нового виправдання на виступ проти твоїх ворогів? Увечері ти просторікував так, ніби знову питаєш себе: «Навіщо?» — а не «Яким чином?».
— Ні, — мовив Сем, — я просто хотів спробувати на слухачах інший підхід. Важко збурити на повстання тих, кому всі речі однаково добрі. У їхніх розумах немає місця на зло, попри те, що вони постійно від нього потерпають. Якщо раб на дибі, знаючи, що переродиться — може, навіть у ситого купця, — страждає охоче, то він бачить усе не так, як хтось із лиш одним життям у запасі. Він здатний знести будь-що, бо знає: хай би який сильний був його теперішній біль, майбутня насолода це перевершить. Якщо така людина не вірить у добро і зло, то, можливо, натомість згодяться краса і бридкість. Я просто змінив назви.
— То що, це — нова офіційна лінія партії? — спитав Яма.
— Так, вона, — підтвердив Сем.
Крізь непомітний проріз в одежі Ямина рука вихопила кинджал, яким він віддав честь:
— Слава красі! Смерть бридоті!
Джунглями прокотилася хвиля тиші. Усі звуки життя навколо принишкли.
Яма здійняв одну руку, другою повернувши кинджал у приховані піхви.
— Стій! — гукнув він.
Тоді глянув угору, примружившись від сонця та схиливши голову праворуч.
— З дороги! В кущі! — скомандував він.
Усі послухалися. Шафрановорясі миттю щезли зі стежки. Паланкін Ратрі затягли в ліс.
— Що сталося? — спитала вона, ставши біля Ями.
— Слухай!
Тут з’явилось воно, пронеслося небом з оглушливим звуком. Промайнуло над гірськими верхівками, пролетіло над монастирем, без залишку розігнавши дим. Появу його віщали вибухи; коли воно прорізало собі дорогу крізь вітер і світло, повітря аж тремтіло. Мало воно форму Т-подібного хреста з великим кільцем на перекладині, а ззаду струменів вогняний хвіст.
— Руйнівник на ловах, — констатував Яма.
— Громова колісниця! — заверещав хтось із найманців, роблячи рукою якийсь знак.
— Шива летить, — мовив котрийсь чернець, витріщивши очі зо страху. — Руйнівник...
— Знав би я тоді, як добре в мене вийде, — зауважив Яма, — я б, може, навмисне обмежив її довговічність. Інколи аж шкодую, що такий геніальний.
Колісниця пролетіла під Божим Мостом, шугнула над джунглями й пішла південніше. Її ревіння віддалялося в тому напрямку. Відтак настала тиша.
Якась пташка коротко писнула. Друга відгукнулася. Тут усі звуки життя відновилися, і мандрівники знову ступили на стежку.
— Повернеться, — попередив Яма. І мав рацію: ще двічі того дня сходили вони з дороги, коли над їхніми головами проносилася громова колісниця. Під час останньої появи вона покружляла над монастирем — можливо, увагу привернула похоронна відправа. Тоді зникла за горами.
Уночі вони отаборилися під зірками, наступної ночі вчинили так само.
Третього дня дісталися річки під назвою Дива й портового містечка під назвою Куна. Там знайшли вони бажаний транспорт і того ж вечора рушили водою на південь, де Дива впадає в могутню Ведру, а звідти попливли й до кінцевої мети подорожі — хайпурських причалів.
Плинучи за течією, Сем дослухався до річкових звуків. Він стояв на темній палубі, поклавши руки на поруччя. Вдивлявся у води, де здіймалися й опускались яскраві небеса, де тіснили одна одну зорі. Тут ніч звідкись неподалік заговорила до нього голосом Ратрі:
— Ти вже мандрував цим шляхом, Татхаґато.
— І не раз.
— Дивині хвилі й брижі під зорями — то щось прекрасне.
— Істинно так.
— Ми прямуємо до Хайпура, до Палацу Ками. Що робитимеш, коли туди дістанемось?
— Присвячу трохи часу медитації, богине.
— Над чим медитуватимеш?
— Над моїми минулими життями й помилками кожного з них. Мушу переглянути тактику — і власну, і ворожу.
— Яма вважає, що Злота Хмара тебе змінила.
— Можливо.
— Він гадає, ніби вона тебе пом’якшила, послабила. Ти завжди вдавав із себе містика, але тепер, думає він, ти ним і справді став — собі на погибель, нам на погибель.
Він струснув головою та розвернувся. Але її не побачив. Чи вона там, невидима, чи пішла? Заговорив тихо й монотонно:
— Я вирву ці зорі з небес і жбурну їх богам у лице, якщо буде треба. Я блюзнитиму в кожнім Храмі по всій землі. Я забиратиму життя, як рибалка бере рибу неводом, якщо буде треба. Я знову піднімуся до Міста Небесного, хай навіть кожна сходинка буде вогнем чи голим мечем, а шлях вартуватимуть тигри. Одного дня виглянуть боги з Небес і побачать мене на сходах, як я несу їм подарунок, що його вони найбільше страшаться. Того дня почнеться нова юга[46]. Тоді підсумував:
45
Індуїстська богиня смерті й розкладу (у деяких пізніших текстах і тут — чоловічого роду).
46
Епоха в індуїзмі. Теперішня — Каліюга, вік Калі. Покласти їй край нібито має пришестя Вішну в земній іпостасі Калкіна.