Коли наступного ранку Сью прокинулася після годинки сну, Джонсі широко розплющеними очима байдуже втупилася в опущену зелену штору.
— Підніми її! — пошепки наказала вона. — Я хочу побачити.
Сью стомлено підкорилася.
Але стривайте! Наперекір холодному дощу і жорстоким поривам вітру, які бурували цілу ніч завдовжки у життя, на тлі цегляної стіни чітко вирізнявся один-єдиний листочок плюща. Останній листок на лозі. Ще темно-зелений біля черешка, хоча його зубчаті краєчки вже забарвив жовтий колір занепаду і загибелі, він хоробро тримався на пагоні на висоті кількох метрів над землею.
— Це останній, — сказала Джонсі. — Я гадала, цієї ночі він точно впаде. Я чула завивання вітру. Листок відлетить сьогодні, і я відлечу разом із ним.
— Люба моя, сонечко! — вигукнула Сью, схиляючи над подушкою змарніле обличчя, — подумай про мене, якщо не хочеш подумати про себе. Як я без тебе?
Джонсі нічого не відповіла. Хіба є в світі щось самотніше за душу, котра готується в далеку й загадкову останню подорож? Химерна думка, здавалося, дедалі більше захоплює її, в той час як усе, що пов'язувало дівчину з подругою й рештою світу, поступово втрачає значення.
День добігав кінця, та навіть у сутінках було видно самотній листок плюща, що вчепився черешком за цеглу. Потім прийшла ніч і знову звільнила північний вітер. Дощ періщив по шибках і барабанив по піддашшю.
Тільки-но на вулиці засіріло, немилосердна Джонсі наказала підняти штору.
Листок плюща був на місці.
Джонсі довго лежала, мовчки дивлячись на нього. Потім покликала Сью, котра чаклувала над курячим бульйончиком, що варився на газовій плиті.
— Я була прикрою дівчинкою, Сьюзі, — сказала Джонсі. — Щось змусило останній листок плюща втриматися на стіні, щоб довести мені, наскільки нечемно я поводилася. Бажати смерті — гріх. Можеш принести мені трішки бульйончику і молоко із крапелькою портвейну і… ні, принеси мені спочатку люстерко, а потім поклади подушки так, щоб я могла сісти і спостерігати, як ти куховариш.
За годину вона сказала:
— Сьюзі, я сподіваюсь колись намалювати Неаполітанську затоку.
По обіді прийшов лікар. Сью вийшла провести його у вітальню.
— Шанси п'ятдесят на п'ятдесят, — сказав він, беручи Сью за тоненьку тремтячу руку. — За умови хорошого догляду вона одужає. Зараз я маю йти вниз до іншого пацієнта. Бергман, так його звуть, якийсь художник, я гадаю. Також запалення легенів. Він старий і слабкий, а тут гострий напад. Не виживе, сьогодні я заберу його до лікарні, щоб полегшити йому останні дні.
Наступного дня лікар сказав Сью:
— Небезпеки немає. Ви виграли. Все, що зараз потрібно вашій подрузі, — належне харчування і догляд.
Того дня по обіді Сью підійшла до ліжка, де Джонсі задоволено плела страхітливо блакитний і зовсім не потрібний вовняний шарф, та обійняла її разом із подушками і в'язанням.
— Я мушу тобі дещо розповісти, біле мишенятко, — сказала вона. — Містер Бергман учора помер у лікарні від запалення легенів. Він хворів заледве два дні. Позавчора прибиральниця побачила його у кімнатці внизу цілком безпомічного. Його взуття і одяг наскрізь промокли і були холодні як лід. Ніхто так і не здогадався, куди він міг ходити такої сльотавої ночі. Ще знайшли запалений ліхтар, драбину, яку хтось пересунув зі звичного місця, розкидані пензлики, палітру, на якій він змішував зелену та жовту фарбу, і… Сонечко, поглянь надвір, на останній листочок плюща на стіні. Ти не звернула уваги на те, що він ніколи не тріпотить і не рухається од вітру? Сонечко, це і є Бергманів шедевр. Він намалював його тієї ночі, коли злетів останній листок.
СЕРЦЕ ЗАХОДУ
Хрест на серці
Болді Вудс потягнувся по пляшку — і таки дістав її. Коли вже Болді хотів щось отримати… Втім, це зовсім інша історія. Вудс налив собі третю склянку, на палець вище, ніж дві попередні. Болді сьогодні давав поради, а рай ця варт своєї плати[7].
— На твоєму місці я був би королем, — упевнений тон Болді підтвердило порипування його кобури і дзвін острогів.
Веб Їгер посунув на потилицю крислатого солом'яного капелюха-стетсона, ще більше скуйовдивши світле волосся. Втім, чепуритися все одно не мало сенсу, і Веб вирішив взяти приклад зі свого винахідливого співрозмовника — налив і собі.