— Коли дуже страшно, то телефонуй нам. Правильно? — порадив Олег.
Помітно, що розповідь Оксани справила на нього враження: завжди веселий, він посерйознішав, і жодного натяку на жарти.
— Слід психологічно розвантажитися. Їдьмо до Ворскли. Сідай, Серж, чого стовбичиш? Потім вас заберу.
Скутер летів, надриваючи двигун. Нас підкидало на вибоїнах, та Олег і не думав збавляти швидкість. За селом з розгону врізались у спекотне повітря. Воно невдоволено завивало, посвистувало, про щось шуміло біля самісіньких вух.
— Не скучай, моряче! — гукнув Олег, лишаючи мене на березі Ворскли. — Я швидко.
Я роздягнувся й пірнув в освіжаючу прохолоду річки. Відплив далі від берега, ліг на спину і погойдувався на хвилях тихої течії. Потому з насолодою пройшовся по теплому піску, підставляючи обличчя лагідному вітерцеві, настояному на пахощах лісових трав. Стрункі та високі сосни підступили до самого берега, хмарки в синьому небі, кущі очерету — все навколо красиве і неповторне. Розкинув руки, закинув голову і глибоко, на повні груди вдихав літепло. Хороше. Але що це? На піщаному схилі, неподалік від того місця, де ми купаємось, на жовтизні піску із камінців було викладено величезне сердечко, а в ньому: «Оксана + Олег»…
— Тату, а де ти закопав нічного нальотчика?
— Т-с-с-с. Чого волаєш, наче в лісі?! Підійди ближче. Слухай уважно: про те, що трапилось, ні пари з уст — ні дідові, ні бабусі. Нікому. Затям! — суворо наказав батько. — Бо дід заходиться домовину собі робити.
— Чому?
— Прикмета є така: якщо вночі до хати прилітає сич, то господарям слід чекати смерті.
— ?..
— Не забивай голову дурницями. А ти в нас хлопець прогресивний. Без комп’ютера і кроку не ступиш. До речі, коли Олег його забере?
— Йому все ніколи.
— Не вірю, бо в світі немає такої справи, яка б завадила посидіти за компом.
— Є така справа. Коханням зветься. До того ж він повний ламер, тобто абсолютний нуль в компах.
— Не задирай носа.
— А які ще є прикмети?
— Запитай у Гугла, коли тобі так цікаво. За ніч не перечитаєш.
— Навіщо мені все одразу. Я цікавлюся окремими моментами, які пов’язані зі смертю — сичами, кладовищами, хрестами, покійниками, привидами…
— Одна з них звучить приблизно так: якщо ввечері не погодувати свиню, то вона до ранку схудне, а в обід здохне. Йди краще дідусеві допоможи поратись.
— А де ж сич?
— Ти зібрався виготовляти опудало для ботанічки?
— Ні. Просто остерігаюся наслідків. Кажуть, що не можна його закопувати поблизу житла.
— Хто тобі це сказав? — насторожено запитав батько і перестав копирсатись під капотом «Москвича».
— В Гуглі написано.
— Зізнайся, ти комусь про це говорив?
— Ні!
— А звідки ти знаєш, де його слід закопувати? Хто навчив? — татко сканував мене прискіпливим поглядом.
— Та то я так, жартома. Чесне слово.
— Тоді послухай мене ще раз. Нікому і ніколи про це не говори. Домовились? А закопав я його за сараєм, біля купи гною. Хай йому сто чортів. Йди вже допомагай дідусеві. Час їхати, а роботи ще багато.
— А ти скоро повернешся?
— Відвезу — і одразу ж назад.
Дідусь охоче прийняв мене в помічники, і за розмовами незчулися, як нагодували всю домашню живність, прибрали в хліві та накосили на леваді соковитої трави. Косу дід довірив мені, бо сам уже стомився.
— Не задирай! Тримай п’ятку[3] біля землі. Багато не хапай. Не спіши, бо швидко вхоркаєшся. Ось дай я покажу, — невдоволено мовив дідусь, бо йому урвався терпець спостерігати за моїми незграбними рухами.
— Ось диви сюди. Не налягай. Стій рівненько, не гнися і не рачкуй. Отак, легенько, бачиш? Коса сама косить, не заважай їй. Тільки води нею туди-сюди. Затямив? Ну, бери, пробуй.