Був ще конверт із тим самим почерком, призначений Джорджеві, але той поїхав у дводенне відрядження до Пінар-дель-Ріо[254], і Лоусон міг тільки збавляти вихідні, читаючи давній лист Вордмана до Джорджа та копію свого власного листа до Вордмана й дивуючись, що справді змусив юнака до такої крайності. Зрештою, втішився думкою: якщо вже інтереси Вордмана очевидно не в Нью-Гейвені, то університет аж ніяк не потерпить від втрати такого студента.
Увійшовши в понеділок до кабінету, Джордж поклав у кишеню листа від Вордмана, розповів про Пінар-дель-Ріо й повідомив, що хоче відмовитися від домашніх вечірок і працювати на Кубі, поки не почнеться навчання в коледжі. А пополудні, зустрівшись із батьком у клубі, син був темний як ніч.
— Цей дурнуватий Вордман! Річ не тільки в клопоті з тим, щоб добрати собі іншого співмешканця. Воно й так не на одно вийде… Але який же він дурень!
— Що він накоїв?
— Покинув коледж, — понуро відповів Джордж. — Гіршого безглуздя не придумаєш.
Лоусон помовчав, його нерви просто-таки дрижали.
— Чому це він покинув коледж? Це таємниця?
— Ти не зможеш втримати цю таємницю!
— То чи можна мені дізнатися, що він наробив?
— Здається, він одружився зі шльондрочкою на ім’я Люсі Бікмастер.
Лоусон підкликав офіціанта й замовив подвійне віскі. Джордж узяв пиво. Обидва мовчали, коли Джордж видобув листа й став його переглядати.
— Навіщо Вордман одружився з нею? — спитав Лоусон.
— Це таємниця.
— Може… мусив?
— Не доводь мене до сміху. Я знайомий з Люсі три роки, — відказав Джордж і швидко докинув: — Батьку, не подумай собі чогось. Я ніколи не гострив на неї зубів. Просто знаю її характер, і, як на мене, він твердий.
— А чи не квапишся ти з висновками про цю дівчину? — холодно спитав Лоусон. — Якщо не маєш доказів протилежного, то не можеш припустити, що сімнадцятилітня…
Батько змовк від здивованого синового погляду.
— Звідки ти знаєш, що їй сімнадцять років?
— Мабуть, ти сам сказав мені.
— Не пригадую, щоб я хоч раз казав тобі про неї.
Вихиливши скляночку, Лоусон замовив ще одну.
— Вордман згадав тебе в листі, — сказав Джордж.
У Лоусона мало не вискочило серце з грудей.
— Він передає тобі привіт і сподівається, що ти добре впливатимеш на мене.
— Забудьмо все це, — відповів Лоусон. — Мені шкода, бо тобі шкода. А він таки дурень, як ти висловився. Щоб ото відмовитися від освіти задля дівчини…
— Він опинився в пастці.
— Напевно.
Вони звелися.
— Не знаю цієї дівчини, — запевнив батько. — Кажу про неї безособово й сподіваюся, що вона не в пастці.
Уже на виході з клубу Лоусонові закортіло лигнути ще одну скляночку, але це було б порушенням його правил. І тоді спересердя він іще раз обмовився:
— Можливо, Вордман і сам далеко не подаруночок.
Вийшовши надвір, на сліпуче сонячне світло, Лоусон тріумфував і мав охоту на балачку. Був радий, що має свободу дій і що не доведеться провести вечір разом із сином.
…Уже ввечері він зайшов, щоб випити скляночку на сон грядущий, до бару, де клієнтів обслуговували дівчата.
Перш ніж вийти, Лоусон у дусі латиноамериканців доторкнувся капелюха.
— Multa gratia[255], Люсія, — весело сказав він одній барменці, а тоді другій: — Adios[256], Елсі.
Він іще раз доторкнувся капелюха, вклонився й вийшов. Дівчата дивилися на нього, не знаючи, що це був уклін понад двома поколіннями — у минуле Америки[257].
Почуття тріумфу тривало й наступного ранку, коли Лоусон, повен нових надій на сина й на себе, увійшов до кабінету. Джорджа ще не було, натомість на столі лежав конверт із позначкою «Особисто», написаною Джорджевим почерком.
Лоусон розпечатав конверт і прочитав записку. А тоді, як і попереднього разу, він зателефонував до секретарки й сказав: «Будь ласка, ніяких дзвінків». Відтак удруге прочитав написане:
…Я здогадався з твого останнього зауваження, що триває якась фальшива гра. Всю ніч мене це турбувало, і сьогодні, коли я прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай, твоя секретарка вручила мені листа, який, з її слів, помилково потрапив у твою картотеку. До цього листа пришпилено твою відповідь, і я навіть не виправдовуюся, що прочитав її «випадково».
На час, коли ти читатимеш мою записку, я вже буду в літаку. Касир виплатив мені належні зароблені гроші. На прощання хочу запевнити, що я намагався бути хорошим сином і діяти, як джентльмен, наскільки розумію, що означає це слово.
За кілька тижнів Лоусон побачив у газеті статтю про шлюб Джорджа («Церемонія відбулася в Елктоні, що в штаті Мериленд[258]; наречена — шістнадцятилітня міс Елсі Джонсон») і усвідомив, що в плутанині добрих намірів врятовано бозна-яку фігуру — оту Елсі, але пожертвувано його сина.
Лоусон так і не зміг збагнути, як він сам міг би діяти інакше, але згодом, бувало, робив зауваження про сучасних молодих жінок та їхню натуру. Ось його найм’якший коментар: «Це лише мисливці, настільки відчайдушні, що кладуть у пастку приманку — потрощені й посічені частини самих себе». Ба навіть уточняв свій вислів: «Власне, це не вони відважні, а сама природа».
Були й інші вислови, про які він сам казав, що їх неможливо викласти письмово. Зокрема, вони шокували б Вордмана Еванза.
Любов — це біль
У 1939-му й 1940 роках Фіцджеральд більшість свого часу писав твори не на замовлення й працював над сценаріями інших письменників. Тоді він і створив свій сценарій. Копія тексту зберігається в бібліотеці Принстонського університету.
«Любов — це біль» у певному сенсі можна вважати поверненням до часу й тематики роману «По цей бік раю». У цьому сценарії відобразилися дні Принстона та всього світу під час Першої світової війни. Минуло багато років, відколи Фіцджеральд, закінчивши науку в коледжі, так і не повоював у «війні задля кінця всіх воєн», а на час написання сценарію замість неї почалася значно реальніша Друга світова війна. Не дивно, що подумки автор мав би повернутися до своїх останніх днів у Принстоні, зважаючи на те, що його перебування там закінчилось у студентському містечку, яке 1917 року стало навчальним табором офіцерів.
У цьому сценарії не уточнено, яка саме війна триває і в якій іноземній країні діє секретний агент. Тематично «Любов — це біль» — це ремінісценція дивовижної п’єси Ернеста Гемінґвея про громадянську війну в Іспанії «П’ята колона» (1937) та нібито «легкодухих» воєнних фільмів 1938–1940 років. Автори цих творів воліли не називати ворогами Німеччину та Гітлера й зосереджувалися на мелодраматичних сюжетах про кохання (згадати хоча б Кларка Ґейбла та Геді Ламарр у «Товариші X» (1940) або «На південь від кордону» (1939), у якому Джин Отрі намагається врятувати Мексику від «чужоземних шпигунів» і під час фієсти закохується в місцеву красуню). «Любов — це біль» — це те, що міг би сфільмувати Альфред Гічкок, якби відкинути університетські мотиви. Діалог, пов’язаний із грою в карти, інтригує і — таке часто буває, коли читаєш Фіцджеральдові сценарії, — викликає бажання, щоб автор розвинув його в оповідання.
Дуже гарна вісімнадцятирічна дівчина, Енн Доз, повертається з Європи. Це одна з останніх подорожніх, що вибираються з району воєнних дій. На пристані дівчину зустрічають два юнаки. У них труднощі з розміщенням Енн Доз, бо її немає в списку пасажирів. А все тому, що її багатий дід ненавидить образ шикарної дівчини. Хай-но тільки Енн тричі згадають у газетах, перш ніж їй стукне двадцять, — нічого від нього не дістане.
254
Пінар-дель-Ріо — горбиста місцевість на крайньому заході Куби. На той час переважно сільськогосподарський регіон, у якому вирощували й досі вирощують найкращий кубинський тютюн.
255
Лоусон хотів сказати по-іспанському «дуже дякую», натомість висловився ламаною італійською. Те, що він сказав, дівчата-кубинки могли зрозуміти як «кара-помилування».
257
…у минуле Америки. Однією з умов, з якими погодилася Іспанія наприкінці іспано-американської війни 1898 року, була передача її володінь, зокрема й Куби, Сполученим Штатам Америки. США здобули право на довічну оренду (яка триває й досі) затоки Гуантанамо і право втручатися у військові, економічні та політичні справи Куби. Дюбаррі — в цьому місці, як і в усьому оповіданні — символізує архаїчний, ба навіть уявний контроль США, який суттєво послабився, наскільки це стосується кубинців, до 1939 року.
258
…в Елктоні, що в штаті Мериленд… На 1939 рік у сусідніх із Мерилендом штатах, на відміну від нього, узаконено, що період очікування шлюбної ліцензії становить сорок вісім годин, а Елктон стоїть неподалік границь між штатами Делавер і Пенсильванія. Читачам Фіцджеральда не треба було пояснювати, що слово «Елктон» означає негайну видачу ліцензії та швидке, легке весілля. Меморіальний знак Мерилендського історичного товариства перед елктонською «Маленькою шлюбною каплицею» стверджує, що 1938 року в місті видано 11 791 шлюбну ліцензію.