«Я саме це збираюся зробити», — сказав Клейтон.
«Вони не дадуть ефекту», — сказав Івенс.
«Коли б вони дали...» — натякнув я.
«Знаєте, я за те, щоб ви не робили цього», — сказав Віш, витягуючи ноги.
«Чому?» — спитав Івенс.
«Я за те, щоб він не робив», — сказав Віш.
«Але він не запам'ятав їх як слід», — сказав Сандерсон, пхаючи забагато тютюну в свою люльку.
«Все 'дно я проти цього», — сказав Віш.
Ми поспорилися з Вішем. Він сказав, що для Клейтона повторити ці жести було б неначе глумитись з серйозної речі. «Але ж ви не вірите?..» — спитав я. Віш позирнув на Клейтона, що дививсь неодривно на вогонь, зважуючи щось у мізкові. «Я вірю, більш як наполовину, в усякім разі, я вірю», — сказав Віш.
«Клейтон, — сказав я, — ви занадто високої марки брехун для нас. Більшу частину ви розповідали добре. Але оце зникнення... гм... не переконує. Скажіть нам, це казка про білого бичка?» [22][22]
Він подивився, не звертаючи на мене уваги, став на середину килима й став віч-на-віч зо мною. Один момент він замислено дивився на свої ноги, а далі ввесь час його очі були на протилежній стіні; вираз їх був напружений. Він звів обидві руки повільно до рівня своїх очей і почав...
Треба сказати, що Сандерсон масон, член ложі чотирьох королів, що присвячує себе студіюванню і висвітленню всіх теперішніх і давніх масонських таємниць, і поміж учнів цієї ложі Сандерсон не останнє займає місце. Він стежив за рухами Клейтона з особливою якоюсь цікавістю в червонуватих очах. «Непогано, — сказав він, коли Клейтон скінчив, — знаєте, ви дійсно робите все до ладу, Клейтон, як це не дивно. Але ви пропускаєте одну маленьку деталь».
«Так, — сказав Клейтон. — Мені здається, я навіть можу вам сказати, яку».
«Ну?»
«Оцю», — сказав Клейтон і якось чудно зігнув, сплів і розняв руки. «Так».
«Оцього саме, бачите, він не міг правильно зробити. Але як ви...?»
«Більшу частину цього діла, а зокрема, як ви все це вигадали, я не розумію зовсім, — сказав Сандерсон, — але оцю саме фазу я розумію, — він подумав трохи. — Існують серії жестів, зв'язаних з одною галуззю есотеричного масонства. Може, ви знаєте: чи хто-небудь з вас... ні. — Він помислив ще трохи. — Я не бачу нічого в тім, що я покажу вам правильний жест. Зрештою, коли ви знаєте, то знаєте; коли ні, то ні».
«Я не знаю нічого, — сказав Клейтон, — окроме того, що той бідолаха робив цієї ночі».
«Ну нехай», — сказав Сандерсон і дуже старанно поклав свою череп'яну на полицю над каміном.
Потім він дуже швидко зажестикулював руками.
«Так?» — спитав Клейтон, повторюючи жести.
«Так», — сказав Сандерсон і знову взяв у руки свою люльку.
«А тепер, — сказав Клейтон, — я можу проробити все це діло правильно».
Він випростався перед вогнем, що вже загасав, і всміхнувся до нас усіх. Але мені здається, в його усмішці було деяке вагання.
«Коли я почну...» — сказав він.
«Я проти цього», — сказав Віш.
«Пусте, — сказав Івенс. — Матерія — вічна. Невже ви думаєте, що отакий-о фокус міг би втягти Клейтона в царство тіней. Нєє! Ви можете робити це, Клейтон, я цілком того певний, аж поки пальці не одваляться од рук».
«Не думаю, —сказав Віш, підвівся й поклав руки Клейто-нові на плечі. — Я вже наполовину пойняв віри вашій історії, і я не хочу, щоб це робилось».
«Боже ж мій, — сказав я, — Віш злякався».
«Так, злякався, — сказав Віш з справжнім чи удаваним напруженням, — я гадаю, що коли він перейде ці рухи правильно, він згине».
«Нічого подібного з ним не буде, — сказав я. — Існує для людей тільки один шлях, щоб вийти з цього світу, й Клейто-нові до цього зосталося ще тридцять років. Крім того... отакий дух! Чи ви думаєте?..»
Віш перебив мене своїм рухом. Він вийшов з плутанини наших стільців, став біля столу і стояв там. «Клейтон, — сказав він, — ви дурень».
Клейтон з гумористичним вогником сміху в очах посміхнувся йому в відповідь.
«Віш, — сказав він, — правий, а ви всі помиляєтесь. Я згину. Я дійду до кінця отих пасів, і коли останній змах продзичить у повітрі — престо! — цей килимець буде порожній, у кімнаті всі будуть приголомшені, і пристойно одягнений джентльмен у три з половиною пуди вагою гепнеться в царство тіней. Я певний. Ви теж цього упевнитеся. Я не сперечатимуся більше. Спробуймо це діло».
«Ні», — сказав Віш, ступив до Клейтона і змовк, а Клейтон уп'ять звів свої руки, щоб знову повторити паси духа.
У цей момент ми всі були в напруженому настрої найбільше через поведінку Віша. Ми сиділи всі, звернувшись до Клейтона, принаймні я дивився на нього з якимсь почуттям, тугим і закляклим, неначе від потилиці аж до середини стегон моє тіло зробилось сталеве. І от серйозно й урочисто, зовсім спокійно, Клейтон нахилявся й совав і махав руками й ногами. Коли він наближався до кінця, щось підкочувалось до горла, Щось дзвеніло в зубах. Останній жест, я вже казав, полягав у тім, щоб широко розвести руки, стоячи горілиць. І коли він, нарешті, розмахнувся зробити цей останній пас, я перестав дихати. Це було смішно, ясна річ, але ви знаєте це вражіння від оповідань про духів. Це було після обід у химерному старому, напівтемному домі. Чи він, все ж таки?..