– O, – лице містера Аллана Калла стало еліпсоподібним, і він, розсміявшись, сказав: – Ah mon chere monsieur[29].
– Не будемо витрачати часу, містере Аллан Калл, – майор поклав на стіл копійчану монету. – Що ви на це?
Той на очах присутніх зблід, не допомогла навіть чимала доза молдавського коньяку. Ситорчук перекрутив плівку й увімкнув магнітофон. Цього разу з плівки озвалося два голоси. Один говорив чистою українською мовою, інший – латинською.
1-й голос. – Що будемо їсти, містере Шлапаківський?
2-й голос. – Ab ovo ad poma[30].
1-й голос. – У вас чудовий апетит. Що вам замовити ще?
2-й голос. – Panem et circenses[31].
1-й голос. – О, ви гуморист, містер Шлапаківський.
2-й голос. – Homo sum: humani nihil a me alienum puto[32].
1-й голос. – Що ви написали останнім часом?
2-й голос. – Quae scripsi – scripsi[33].
1-й голос. – Ви закінчили роботу над своєю новою працею?
2-й голос. – Sub specie aeternitatis[34]?
1-й голос. – Так. Вас чекає у будь-якій країні золотий пам'ятник у натуральну величину. Але я не бачу радощів на вашому обличчі... Ви плачете… Оце коньяк.. Грузинські коньяки усі з перцем, як українська горілка...
2-й голос. – O, quousque tandem, parvenono, abutere patientia nostra[35]?
– A la komedia, – вигукнув несподівано містер Аллан. – C'est deqoutant[36]...
– Гаразд. Тоді поясніть, яким чином ось цей портфель професора Шлапаківського опинився у вас? – запитав майор.
– Магіа lon tre, Panas telia passe, – відповів містер Аллан на бургундському діалекті і висипав з портфеля якісь папери. Серед них був неопублікований фейлетон на Сіроштана і його фотографія...
«Ось чому в недільному номері не з'явився матеріал професора Шлапаківського», – подумав майор і пробіг по рядках натренованим оком.
– Все зрозуміло. Остаточно. – І, звертаючись до містера Аллана, промовив: – Для чого ви відрізали у нашого сержанта кишеню? ..
Квочка почув ці слова, і вуса його раптом посивіли. Він ладен був кинутися з кулаками на містера Ікса, але майор владним жестом його зупинив.
– Магіа lon tre, kum ves upriv, – відповів трохи нахабнувато містер Калл.
– Ви запитуєте, чим я доведу... По-перше, містер, ви відстали від життя – в нашій країні кишень уже давно не відрізають. Останній випадок був зафіксований в Одесі в 1946 році. Отже, відчувається закордонна робота. У нас це роблять значно тонше... По швах... А ви он сержанту костюм зіпсували. Перший раз одягнув.
– Я дуже жалкую, – перейшов на українську мову містер Аллан.
– Вас цікавила ось ця монета.. Але ви прорахувалися. Сержант Квочка – старий, досвідчений криміналіст. Таких тонких речей він ніколи не носить у кишені – вони можуть загубитися...
– Тоді де, якщо це не секрет фірми? – містер Аллан Калл осмілів.
– У спеціальних сейфах...
– Містер Квочка ці сейфи носить з собою?
– Ні, вони стоять у нас на вулиці у вигляді автоматів з газ-водою...
– Геніально... Ви жартівник, містер Ситорчук. Вам би бути генералом, а ви тільки майор.
– Агітуєте...
– Ну що ви. Наш Скотланд Ярд чудово укомплектований... Але від вас ми б не відмовились...
– Danke schon, – поклонився Ситорчук і тут же випрямився.
Як завжди, дзвонив телефон...
– Професор Шлапаківський? О, я дуже радий. Вітаю вас… З поверненням..
– То є імітація, – містер Аллан Калл зблід.
– Ви можете послухати самі, – люб'язно запропонував трубку майор Ситорчук і звернувся до лейтенанта: – А які мови ви знаєте, лейтенанте?
– Російську й удосконалюю українську.
– Чудово. Поговоріть однією з цих мов з містером Каллом. Він поліглот. Професором Шлапаківським я займусь сам...
– Професор Шлапаківський? – чистою російською мовою запитав містер Калл.
– Так, професор Шлапаківський. Він півгодини тому повернувся з Будапешта... Ви, монсеньйор, трохи посидьте, допийте коньячок, а заодно засвітіть плівку фотоапарата...
– Але я гадав...
– Ви гадали, що фотографувати не дозволяється тільки в Монако і Монте-Карло? ..
– О, ви навіть думки вгадуєте, містер Ситорчук... Я від вас у захопленні...
Майор більше його не слухав. Кивнувши головою Квочці, він вискочив на міліцейський дворик, що був густо засаджений бузком і американським кленом.
Чорна зрада професора Шлапаківського
– В аеропорт, – коротко наказав майор Ситорчук, сідаючи цього разу в коляску Квоччиного мотоцикла. – Але не дуже гоніть. Я ще збираюсь одружуватись.
– Тоді разом, товаришу майор, – посміхнувся у вуса Квочка.