Цегляний будинок з мезоніном, до якого вони під'їхали, потопав у гіацинтах, кленах, бузку, англійському плевелі, в кущах аґрусу і смородини, плющах і трояндах, рододендронах і андромедах, кореопсисах і гейхерах, ворсянці і борщовику, тюльпанах і крокусах, диких виноградниках і фруктових деревах. Біля альтанки з шестигранним дахом кольору неба росли: струнка пірамідальна тополя, гостролистий клен і велетенська сосна звичайна, гарно квітуча деревна ліана, або, як її ще називають, – китайська гліцинія, що тримала в своїх цупких «обіймах» усі три стовбури, утворюючи живий гамак, на якому мирно погойдувався професор Шлапаківський. Він про щось жваво розповідав своєму колезі по шприцу і скальпелю – Івану Махтейовичу Скрупняку.
Майор по-молодечому вискочив з коляски і попрямував до альтанки.
– Але де мій портфель, убийте, не пригадую, – долинули до натренованого вуха майора останні професорові слова.
– У мене, – промовив Ситорчук і почергово, не порушуючи етикету, потиснув обом руки.
– Я захоплений вами, молодий чоловіче. Ви робите успіхи. Вітаю, вітаю! ..
– Спасибі, дякую, – скромно і навіть трохи сором'язливо відповів майор, сідаючи в парусиновий шезлонг, що запропонував йому доцент Скрупняк.
– Але це ще не все, – підвівся з свого райського куточка Арнольд Іванович, – у мене пропав пес, загубився фейлетон, а знайшовся тільки amie de la maison[37], як французи кажуть.
– І нове захоплення, – майор подав список сучасних класиків.
– О, ви й про це вже знаєте, майоре! Ніяк не втямлю, чорт забирай, як я опинився аж у Будапешті, адже збирався в лазню. – Професор розім'яв задерев'янілі ноги й вів далі: – Чарівне місто Будапешт, і ввічлива, я б сказав, як у нас, міліція. Їхній комісар мене зрозумів з півслова, як і ви, молодий чоловіче. Я весь час згадував вас. Але, повірте, забув ваше прізвище...
– Ситорчук, – підказав майор.
– Ну, звичайно, Ситорчук. Саме це прізвище й крутилося в моїй голові. Ви ж знаєте, я добре пам'ятаю тільки те, що у мене склероз. Ха-ха-ха! Так на чому ми з вами зупинилися?
– Вас зацікавило, як ви опинилися за кордоном.
– О, так. Я б дуже хотів, щоб ви розповіли мені, як це могло статися.
– Охоче, – поблажливо посміхнувся майор. – Але перед тим, як поясните мені, чому ви, Арнольде Івановичу, зрадили... – Ситорчук зробив паузу, помітивши наближення сержанта. – Знайомтесь: наш досвідчений криміналіст сержант Квочка.
– Доцент Скрупняк, – відрекомендувався Іван Махтейович, за звичкою витираючи руку об фартух.
– А ми з вами, молодий чоловіче, якщо мене не зраджує пам'ять, десь уже зустрічалися. Чи не так?
– Достеменно, – крякнув Квочка. – У вас на квартирі...
Професор зробив вигляд, що він пригадує, і, підійшовши до Ситорчука, поцікавився:
– Так про що ви хотіли мене запитати?
– Чому ви зрадили свою звичку колекціонувати найгірші книги року, а перейшли несподівано на класиків? Як колекціонер, я особисто це розцінюю як чорну зраду, професоре...
– О, скільки пафосу, молодий чоловіче! Але й ви теж, бачу, зрадили свою звичку: з мундштука перейшли на люльку...
– Мене тільки загроза смерті змусила...
– Пардон, месьє! Але чому ви гадаєте, що саме це не загрожувало мені?
– Цікаво!
– Нічого цікавого не бачу. Та ганебна бібліотека задала мені стільки клопоту...
– І, до речі, нам, – вставив чотири слова майор.
– Так, і вам. Ви пам'ятаєте пограбування на вулиці Степана Руданського?
– Ну, звичайно.
– Але чи знаєте ви, висловлюючись мовою газетних рубрик, скільки я мав після того неприємностей? Не минало й дня, щоб мене не переймали на вулиці й не хапали за барки. Мені день і ніч погрожували по телефону, писали анонімки окремі особи й групи товаришів. І, нарешті не я зрадив, мене зрадили. Оце і є, як ви кажете, чорна зрада професора Шлапаківського.
– Ви маєте на увазі Парфенону Микитівну?
– Так. Саме так, молодий чоловіче. Висловлюючись “in camera”[38], у мене тепер з'явився друг сім'ї...
– Я знаю, – майор спробував зупинити професора Шлапаківського, але вже було пізно. Камінь кинуто – словесна лавина насувалася. Майорові залишилося засікти час і зручніше вмоститися в шезлонгу. Доцент Скрупняк, взявши сержанта Квочку під руку, повів показувати свій сад. Арнольд Іванович тим часом продовжував:
– Парфуша вважає, що я ревную. Ви чуєте – «професор Шлапаківський ревнує». А я уже в тому віці, коли ревнощі, як і спокій, мені тільки сняться. Ви, до слова кажучи, молодий чоловіче, одружений?
Ситорчук, посміхаючись, заперечливо похитав головою.