У воланнях про «рабство», яким називали спроби всеохопної влади відібрати особисті права, міститься гірка іронія, адже багато хто з батьків-засновників сам тримав рабів. Але в цьому й суть: засновники вважали, що єдність думки щодо природних прав швидше приведе до рівності, ніж пряме нав’язування рівності. Якби вони спробували скасувати рабство в Конституції, Сполучені Штати могли б ніколи не утворитися, бо Південь тоді б став окремою державою, і континент розділився б на вільну і рабовласницьку частини. Засновники знали, що рано чи пізно питання рабства буде розв’язане. Вони багато говорили і писали про нього. І справді, небажання засновників американської держави та їхніх наступників захищати невіддільні права рабів від їхніх панів-експлуататорів посіяло зерна Громадянської війни: цю криваву бійню спричинила непримиренність більшості населення південних штатів, які наполягали на прийнятності рабовласництва.
І саме завдяки урядовому захисту цих прав, які обіцяні Декларацією незалежності, Громадянська війна поклала нарешті край рабству в Америці назавжди. Фредерік Дуґлас, сам колишній раб, відзначав, що лункі гасла Декларації незалежності не стосуються рабів, що святкування Четвертого липня є глумом над рабами: «Товариші-громадяни, крізь усенародний тріумф і радість, я чую жалібний стогін мільйонів, чиї ланцюги, вчора важкі й страдницькі, тепер стають геть нестерпними під святковий гамір, що долітає до них». Відтак Дуґлас апелював до прав, записаних у Декларації незалежності й Конституції, як до виправдання його заклику до звільнення.
Абрагам Лінкольн погоджувався з ним. Лінкольн зміг зробити так, що ця справа дала плоди: не на основі влади більшості, не на основі первинності влади уряду, а на ґрунті поняття про те, що уряди встановлюються для захисту прав, а не захисту уявлення більшості про «добро».
Створити уряд, здатний на дії, але нездатний на порушення свого raison d’être[9], — такою була мета. Як писав Медісон у 51-й статті «Федераліста», «в республіці важливим є не тільки захистити суспільство від його правителів, а й захистити одну частину суспільства від несправедливості з боку іншої. У різних класів суспільства завжди існують відмінні інтереси. Якщо спільними інтересами об’єднається більшість, то права меншості опиняться в небезпеці».
То які ж основи заклала Конституція? Вона стала практичним втіленням трьох специфічних концепцій: розподілу гілок влади, системи стримувань і противаг та федералізму.
Засновники вірили, що повноваження уряду мають бути чітко перераховані, щоб запобігти очевидним ризикам від державних рішень, ухвалених лише на основі «необхідності». Вони знали, що траплятимуться часи, коли уряд муситиме діяти. Проте знали також і те, що обґрунтування дій уряду часто веде до розширення обсягу мандата. Щоб уникнути наслідків, засновники намагалися чітко сформулювати, що, на їхню думку, входить у повноваження уряду і є необхідним для збереження країни, і водночас не дати урядові перетворитися на Гоббсового Левіафана[10]. Найочевидніший приклад — стаття І Конституції, яка трактує повноваження законодавчої влади: «Усі законодавчі повноваження, надані цим документом, належать Конгресу». Із цього негайно випливає, що значна частина повноважень не надана. Конституція перераховує лише вісімнадцять повноважень у статті І, розділі 8 — найширшому наданні повноважень законодавчій гілці влади.
Джеймс Медісон прямо висунув доктрину розподілу прав у 45-й статті «Федераліста»: «Повноваження, що їх делегує федеральному урядові запропонована Конституція, нечисленні й визначені. [Вони] будуть спрямовані переважно на зовнішні об’єкти, такі як війна, мир, переговори, міжнародна торгівля; з останнім із них насамперед буде пов’язане оподаткування». «Нечисленні й визначені» — ключові слова тут. У 14-й статті «Федераліста» теж зазначено, що «центральний уряд не має бути наділений усією владою прийняття та застосування законів. Його юрисдикція має бути обмежена конкретними завданнями, які стосуються усіх членів республіки, але є недосяжними для кожного з них окремо».
Багато хто з батьків-засновників відкрито виступав проти ідеї Білля про права, вважаючи, що такий перелік прав слід розуміти як розширення, а не звуження влади уряду. Ці люди передбачили тенденцію розуміти Білль про права як повноцінний перелік того, що уряд робити не може, тоді як в усіх інших галузях уряд буде вільний діяти. Структура Конституції, як писав Александр Гамільтон у 84-й статті «Федераліста», сама собою гарантуватиме права: «Сама Конституція, в усіх раціональних сенсах і з усіма корисними цілями, є Біллем про права». І все ж таки антифедералісти вимагали ухвалення Білля, який зробив би цей факт очевидним, — тому ми й маємо Десяту поправку: «Повноваження, що не є делегованими Конституцією Сполученим Штатам і не є забороненими нею для штатів, передаються відповідно штатам або народові».
10
Томас Гоббс.