— Ну, звісно, релігія, – відповів Контролер. – Існувало щось таке, що називали Богом... ще перед Дев’ятирічною війною. Але я й забув; таж ви, мабуть, усе про Бога знаєте.
— Ну... – завагався Дикун. Він хотів би розповісти про самотність, про ніч, про безодню, про занурення в тінисту пітьму, про смерть. Він хотів би про все це сказати; але йому для цього бракувало слів. Їх не було навіть у Шекспіра.
Контролер тим часом перетнув кімнату і відімкнув великий сейф, вбудований у стіну поміж книжковими поличками. Прочинилися важкі дверцята. Понишпоривши в темних нутрощах сейфа, він сказав:
— Ця тема мене завжди дуже цікавила. – Він витягнув звідти товстий чорний том. – Цього ви, скажімо, ніколи не читали.
Дикун узяв книгу.
— Біблія, Старий і Новий Завіт, – прочитав він уголос з титульної сторінки.
— І цього. – То була маленька книжечка, якій бракувало обкладинки.
— «Наслідування Христа».
— І ще цього. – Він подав Дикуну ще один том.
— «Різноманіття релігійного досвіду». Вільям Джеймс.
— Я маю ще багато всього, – додав Мустафа Монд, знову вмощуючись у кріслі. – Повну колекцію старої порнографічної літератури. Бог у сейфі, а Форд на поличках. – Він показав, сміючись, на свою офіційну бібліотеку: полички з книжками і стелажі з бобінами для читальних апаратів і рулонами зі звуковими доріжками.
— Але якщо ви знаєте все про Бога, чому ви не кажете про нього їм? – обурено запитав Дикун. – Чому не даєте їм прочитати ці книжки про Бога?
— З тієї ж причини, що ми не даємо їм «Отелло»: це все застаріле; це все про Бога, який був сотні літ тому. Не про сучасного Бога.
— Але ж Бог не міняється.
— Міняються люди.
— Яка різниця?
— Велика різниця, – сказав Мустафа Монд. Він знову підвівся й попрямував до сейфа. – Був колись чоловік, якого звали кардинал Ньюмен, – мовив він. – Кардинал, – заявив він мимохідь, – це щось на подобу архігромадського співця.
— «Міланський кардинал – Пандольфом звуся[36]». Читав про них у Шекспіра.
— Звичайно. Отже, як я й казав, був чоловік, якого звали кардинал Ньюмен. Ага, а ось і книжка. – Він видобув її з сейфа. – А заодно візьму ще й цю. Її написав такий собі Мен де Біран. Він був філософом, якщо ти знаєш, про що йдеться.
— Це чоловік, якому й не снилося, скільки є тайн на світі, – миттєво озвався Дикун.
— Щось такого. Я зараз прочитаю вам дещо з того, про що йому мріялося і снилося. Але спочатку послухайте, що казав той старий архігромадський співець. – Він розгорнув книжку на позначеній паперовою закладкою сторінці і почав читати: – «Ми належимо самим собі не більше, ніж речі, якими ми володіємо і вважаємо своїми. Ми не створили самих себе і не можемо бути своїми верховними володарями. Ми не владарюємо над собою. Ми власність Бога. І хіба не щастя це усвідомлювати? Хіба нам принесе надто велике щастя або розраду усвідомлення того, що ми належимо тільки собі? Такими думками можуть тішитися юні й заможні. Вони можуть вважати чудовим робити все, як їм забажається... ні від кого не залежати... не перейматися нічим невидимим, обходитися без надокучливих постійних подяк, постійних молитов, постійних звірянь своїх учинків з волею іншого. Та з плином часу вони, як і ми всі, виявлять, що незалежність не призначена для людей... це неприродний стан... він може протривати якийсь час, але ціле своє життя до самої смерті ви так не зможете прожити в мирі й безпеці...» – Мустафа витримав паузу, відклав убік першу книжку, а тоді взяв другу і погортав сторінки. – А тепер, приміром, ось це, – сказав він і знову почав читати своїм глибоким низьким голосом: – «Людина старішає; вона відчуває в собі неминучу слабкість, млявість, дискомфорт, що супроводжують наближення похилого віку; і відчуваючи це все, вона уявляє, що її просто спіткала якась недуга, заколисує свої страхи думкою про те, що ці прикрощі спричинені якоюсь певною обставиною, від якої, як і від будь-якої хвороби, вона сподівається видужати.
Марні надії! Ця хвороба називається старістю; і яка ж це жахлива недуга. Кажуть, що звертатися до релігії в старшому віці людей спонукає страх смерті і того, що станеться після неї. Але я на власному досвіді переконався, що незалежно від цих уявних жахів з віком у нас прокидаються релігійні почуття; вони стають дедалі потужнішими, адже коли наші пристрасті вщухають, а наші фантазії й емоції стають поміркованішими і вже не так легко збуджуються, наш розум може уникати зайвих хвилювань, його вже не відволікають зайві видіння, спокуси й розваги, які його так поглинали; натомість з’являється Бог, мов сонце з-за хмари; наша душа відчуває, бачить і звертається до цього джерела безмежного світла; звертається природно й неминуче; адже тепер, коли все, що наповнювало чуттєвий світ життєвою енергією і чарами, починає вислизати від нас, коли це чуттєве буття не підживлюється більше внутрішніми й зовнішніми враженнями, ми відчуваємо потребу спертися на щось тривке і стале, на щось таке, що нас ніколи не ошукає... на щось реальне, вічне й істинне. Так, ми неминуче звертаємося до Бога; адже це релігійне почуття таке чисте за своєю природою і дає таку насолоду душі, яка його переживає, що цим компенсуються всі інші наші втрати». – Мустафа Монд згорнув книжку і відхилився на спинку крісла. – Однією з численних тайн на світі, які навіть не снилися[37] отим філософам, було ось це, – він змахнув рукою, – тобто ми, сучасний світ. «Незалежним від Бога можна бути тільки тоді, коли ви юні й заможні; незалежність не допоможе вам прожити до самої смерті в мирі й безпеці». Ну, але тепер ми залишаємося юними й заможними до самої смерті. І який з цього висновок? Очевидно, що ми можемо бути незалежними від Бога. «Це релігійне почуття компенсує нам усі інші втрати». Але ми не маємо жодних утрат, які треба компенсувати; релігійне почуття для нас зайве. І для чого нам шукати якісь замінники наших юнацьких жадань, коли ці жадання нас ніколи не зраджують? Навіщо нам замінники розваг, коли ми можемо клеїти дурня й задовольняти всі свої забаганки до самого кінця? Навіщо нам якийсь перепочинок і спокій, якщо наші мізки й тіла тішаться активним життям? Навіщо нам розрада, якщо в нас є сома? Навіщо щось тривке і стале, коли ми маємо стабільність і порядок?
— То ви думаєте, що Бога немає?
— Ні, я вважаю цілком імовірним, що він є.
— Тоді чому?..
Мустафа Монд не дав йому договорити.
— Але він проявляє себе різним людям по-різному. У домодерні часи він проявляв себе сутністю, описаною в цих книжках. Тепер...
— І як він проявляє себе тепер? – допитувався Дикун.
— Ну, він проявляє себе своєю відсутністю; так, немовби його взагалі ніколи не було.
— Це ваша провина.
— Назвімо це провиною цивілізації. Бог несумісний з машинерією, науковою медициною і загальним щастям. Потрібно робити вибір. Наша цивілізація обрала машинерію, медицину і щастя. Тому я й мушу замикати ці книжки в сейфі. Вони непристойні. Люди були б приголомшені, якби...
Дикун його перервав.
— Але ж хіба не природно відчувати присутність Бога?
— З таким самим успіхом можна запитати, чи не природно застібати блискавку на штанах, – саркастично зронив Контролер. – Ви нагадуєте мені ще одного з тих старих мудрагелів, якого звали Бредлі. За його визначенням філософія займається пошуками хибних аргументів для пояснення інстинктивної віри. Немовби можна вірити у щось, керуючись інстинктами! Людина в щось вірить, тому що її так зумовили. Пошуки хибних аргументів для пояснення чиєїсь віри в інші хибні аргументи... така ось філософія. Таж люди вірять у Бога, тому що їх зумовили вірити в Бога.
— Та все одно, – наполягав на своєму Дикун, – цілком природно повірити в Бога, коли ви на самоті... цілком самотні, вночі, в роздумах про смерть...
— Але ж люди тепер ніколи не залишаються самотніми, – заперечив Мустафа Монд. – Ми привчаємо їх ненавидіти самотність; а їхнє життя ми влаштовуємо так, що їм практично неможливо опинитися на самоті.
36
Я ПАПИ ІНОКЕНТІЯ ЛЕГАТ,
МІЛАНСЬКИЙ КАРДИНАЛ -
ПАНДОЛЬФОМ ЗВУСЯ.
37
ГОРАЦЮ, НА СВІТІ БІЛЬШЕ ТАЙН,
НІЖ ВАШІЙ ВЧЕНОСТІ ХОЧ БИ ПРИСНИЛОСЬ.