Выбрать главу

Дикун відступив до свого притулку, і тепер, неначе загнаний звір, стояв, притулившись спиною до стіни маяка, і з невимовним жахом, ошаліло дивився на всі ці чужі обличчя.

Він пробудився від цього заціпеніння, відчувши реальність усього, що відбувається, коли хтось поцілив йому прямо в щоку пакетиком жуйки. Він здригнувся від болю і миттєво очуняв, відчувши, як його охоплює лють.

—  Забирайтеся геть! – закричав він.

Мавпа заговорила; пролунав сміх і оплески.

—  Слава Дикунові! Ура, ура! – І крізь загальний галас до нього долинули заклики: – Батіг, батіг, давай батіг!

Реаґуючи на ці слова, він схопив з цвяха біля дверей в’язку вузлуватих мотузок і замахнувся ними на своїх мучителів.

Юрба вибухла іронічними оплесками.

Він загрозливо рушив на них. Якась жінка налякано заверещала. Найближчі до нього прибульці спочатку відсахнулися, але тоді знову зупинилися на місці. Усвідомлення того, що їх набагато більше, сповнило цих екскурсантів відвагою, якої Дикун від них не сподівався. Він приголомшено завмер і роззирнувся довкола.

—  Чому ви не залишите мене в спокої? – Попри його гнів це прозвучало майже жалібно.

—  Візьми трохи мигдалю з магнезієм! – запропонував якийсь чоловік, що стояв попереду і якого першим би відшмагав Дикун, якби не зупинився. Він простягнув йому пакетик. – Це дуже смачно, – додав незнайомець з доволі нервовою й улесливою посмішкою. – А солі магнезію омолоджують.

Дикун знехтував цю пропозицію.

—  Чого ви від мене хочете? – запитав він, дивлячись то на одне вишкірене обличчя, то на друге. – Чого вам від мене треба?

—  Батіг, – відізвався безладно стоголосий хор. – Зроби той фокус з батогом. Продемонструй нам бичування.

А тоді задні ряди почали скандувати в унісон:

—  Би...чу...ван...ня, би...чу...ван...ня.

Решта натовпу підхопили цей заклик і почали повторювати його, мов папуги, знову і знову, дедалі голосніше, аж поки, після сьомого чи восьмого повтору, вже не було чути жодного іншого слова: «Би...чу...ван...ня».

Всі скандували в унісон; сп’янілі від цього галасування, від одностайності, від відчуття ритмічного єднання і примирення, вони, здавалося б, могли так волати цілими годинами, майже безконечно. Але десь після двадцять п’ятого повтору це дійство раптово перервалося. З-поза Гоґсбекської гряди з’явився ще один гелікоптер, який, поширявши трохи над натовпом, почав опускатися туди, де стояв Дикун, на вільне місце поміж глядачами і маяком. Рев пропелера відразу заглушив усі вигуки; але коли вертоліт торкнувся землі і було вимкнено двигун, знову залунав настирний і монотонний заклик: «Би...чу...ван...ня; би...чу...ван...ня».

Прочинилися дверцята гелікоптера, і спочатку з нього вийшов рум’янощокий і білявий молодик, а тоді молода дівчина в зелених вельветових шортах, білій блузці і жокейському кашкеті.

Побачивши цю дівчину, Дикун затремтів, сахнувся і зблід.

Дівчина зупинилася, усміхаючись йому непевною, благальною, якоюсь майже жалюгідною усмішкою. Так протривало кілька секунд. Її вуста ворухнулися, вона щось сказала; але звук її голосу був заглушений гучним ревінням натовпу, що й далі повторював той самий рефрен.

—  Би...чу...ван...ня! Би...чу...ван...ня!

Дівчина притисла руки до грудей біля свого серця, а на її гарненькому, як у ляльки, і світлому, як персик, обличчі з’явився на диво недоречний вираз жаги і смутку. Її сині очі стали немовби більшими, яснішими; і раптом з них викотилися й потекли щоками дві сльозини. Вона знову нечутно щось сказала; а тоді несподівано й палко простягла руки до Дикуна й рушила до нього.

—  Би...чу...ван...ня! Би...чу...

І раптом вони отримали те, чого жадали.

—  Повія! – Дикун, мов божевільний, кинувся на неї. – Розпусниця! – Він оскаженіло почав шмагати її своїм мотузяним батогом.

Нажахана, вона почала тікати, спіткнулася і впала у верес.

—  Генрі, Генрі, – заволала вона. Але її рум’янощокий партнер дременув подалі від лиха і сховався за гелікоптером.

Кільце захоплених і збуджених глядачів прорвалося в кількох місцях; зчинилася тиснява, бо всіх, немов магнітом, тягнуло до центру цього атракціону. Що може бути жахливіше і привабливіше від болю!

—  Гори, хоте, розгорайся, похоте![51] – Ошалілий Дикун знову вперіщив її батогом.

Усі пожадливо скупчилися довкола, штовхаючись і розпихаючи одне одного, мов свині біля корита.

—  О, ця плоть! – скреготів зубами Дикун. Цього разу він шмагонув по власних плечах. – Убити її, вбити!

Приваблені цими страхітливими чарами болю і спонукувані нутряною звичкою до взаємодії, прагненням одностайності і спокутного злиття-примирення, що так невикорінно було їм прищеплено й зумовлено, вони почали наслідувати шал його рухів, лупцюючи одне одного так, як Дикун лупцював свою бунтівну плоть або це пухкеньке втілення пороку, що звивалося у вересі під його ногами.

—  Убити, вбити, вбити... – і далі репетував Дикун.

І тут раптом хтось почав співати «Оргію-поргію», і вже за мить усі підхопили цей рефрен і почали витанцьовувати під власний спів. «Оргія-поргія», колами, колами, колами, луплячи одне одного в ритмі 6/8. «Оргія-поргія...»

Було вже далеко за північ, коли відлетів останній вертоліт. Задурманений сомою і виснажений тривалим чуттєвим шалом, Дикун заснув прямо у вересі. Коли він прокинувся, сонце вже було високо в небі. Він якийсь час лежав, кліпаючи, мов сова, на світло й не розуміючи, що з ним; тоді він раптово все пригадав.

—  О, Боже мій, Боже! – Він затулив рукою очі.

Того вечора чорна хмара гелікоптерів, що летіла понад Гоґбекським кряжем, розтягнулася на десять кілометрів. Усі газети писали про вчорашню оргію-злиття.

—  Дикуне! – погукали перші відвідувачі, висаджуючись зі своїх вертольотів. – Містере Дикун!

Відповіді не було.

Двері маяка були прочинені. Гості їх штовхнули й зайшли у морок кімнати з зачиненими віконницями. Крізь арку в дальньому кінці кімнати було видно сходи, що вели на верхні поверхи.

І ще там угорі, під склепінням арки було видно, як гойдалися, звисаючи, дві ступні.

—  Містере Дикун!

Поволі, вкрай поволі, немовби дві неквапливі стрілки компаса, ступні повернулися праворуч, показуючи на північ, тоді на північний схід, схід, південний схід, південь, південний захід; тоді зупинилися, а за кілька секунд так само неквапливо повернулися знову ліворуч. Південний захід, південь, південний схід, схід...

Кінець

вернуться

51

ГОРИ, ХОТЕ, РОЗГОРАЙСЯ, ПОХОТЕ!

«Троїл і Крессіда». Дія п'ята, сцена 2., пер. Микола Лукаш.