Я знову підскочив з радості.
— Мамуню! Та в нас таки направду гості. Адіть, вже й киця миється!
Тоді батько уважно глипнув на мене і сказав коротко:
— Будь тихо.
Мене аж зморозило. Батьків погляд був холодний, як ніж. Я тата дуже боявся. Не знаю чому бо він ніколи мене й пальцем не доторкнувся.
Надворі засвистав, захлиснувся реготом вихор. Телепнув собою до вікна, аж заплакані шибки йойкнули, потермосив воротами і голодним псиськом, заскавулів на вишці. Тоді двері до світлиці скрипнули і поволі-поволі відчинилися наостіж.
О! Тепер я знав напевно, що в нас сьогодні будуть гості... Та як? І сорока чекотіла, і киця милася, і оце двері відчинились!.. Го-го, прийдуть гості, ого, вже йдуть!..
На подвір’ю заступотіло з десяток ніг, загаморили голоси. За хвилину гості вже входили в хату. Були це мадяри. Мали сині мундири, рябі пики з чорними вусищами, блискучі залізні шеломи й набагнетені кріси. Череватий фельдфебель, що йшов попереду, крикнув до батька по-німецьки...
—Збирайся!
Батько підвівся зі стільчика й випрямився на весь ріст. Так... Пам’ятаю його як нині... Був кремезний, високий, головою сягав трама. Ліву руку мав переломану, смерека в лісі второщила. Тому його не взяли до війська. Батько розумів по-німецьки. На вишці мав цілу стирту всяких книжок, а люди в селі звали його політикантом.
Він глянув просто в вічі надутому фельдфебелеві й спитався:
— Куди?
Цей люто блиснув очима і крикнув удруге:
— Збирайся!
Батько не рушився з місця. Його широке лице було спокійне, як з каменя. Ясні очі полискували, як леза багнетів.
Череватий фельдфебель аж мінився зі злості.
— Збирайся! — прохарчав.
— Куди?
Мадяр залаяв і розігнався на батька з наїженим штиком.
— Hält’s Maul! Vorwärs — marsch![1]
Батько здоровою рукою відсунув від грудей кріса і підійшов до матері, що напівмертва тремтіла під вікном.
— Будь здорова...
Потім схилився наді мною й поцілував мене в чоло.
... Цього вечора бачив я свого батька останній раз в життю. Його повісили ще тої самої ночі на росохатій «петрівці» під вікном.
... Так, молодий товаришу. Тому й досьогодні я не можу стерпіти оцих знаків: як сорока чекоче, як кіт миється і як неждано самі двері відчиняються в кімнаті.
1934
Колядники
Свічка на скрині похнюпилась і плакала білими сльозами, що завмирали в грудочках на цілушці житнього хліба. Під льняною скатертю пахла відцвілим літом отава, і сніп вівсяний на покуті клонив кучері перед богами, павутинням закосиченими. По світлиці лазили сновидами сум і нудьга. Рачкували по розстеленім дідуху, квокали та ціпали, щоби вуйні Павлисі неслися кури навесні. Присідали на порозі, нишпорили під припічком, силялися на жердку з платтям і кожухами й кукали до щербатої макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу...
Знадвору влетів до хати й радісно стріпотав крилами гомін коляди. Біля загати заскрипів сніг під гурмою чобіт. Сум і нудьга засуятились і хоч-не-хоч полізли одно за другим у щілини в почорнілих трамах. Свічка якось радісно мелькнула жовтим язиком, а божі достойники в сіменатих рамах видивилися на себе з усіх кутів світлиці — наче здивувалися... За бабкою припинив свій отченаш сірий котисько, а на постелі перестала кивати очіпком вуйна Павлиха.
— Павле!.. А стань-но! Хто то там? Вуйко Павло перехилився через побішницю до вікна.
— То ті з козами...
— Га?
— З козами!
— А відпукай!.. Защіпи двері. Снігу нанесуть за ходаками...
Але ті «з козами» вже були на порозі. За ними гульнув попід ноги до світлиці шпаркий морозний подув. Свічка полохливо закліпала віями, але не погасла.
— Христос раждається! — загули хором «пастиріє» в солом’яних брилях і поставили на скрині вертеп.
— Славіте!.. А запирай там двері! Отворив настижир, як у червцю!
Вуйко Павло, кахикаючи, підвівся з лави й закинув на плечі сердачину, що на ній був прикуцнув і здрімався. Вуйна поправила на голові лабату хустку, втикаючи під очіпок восковими пальцями жмутки молошного волосся.
Сірий кіт висунувся з-за бабки, сів на припічку й ясно засвітив очима.
В хаті творилися тепер дивні дива.
«Пастиріє» познімали солом’яні брилі й попадали навколішки, бо оце явився їм Ангел Божий в довгій сорочці з натичкою та з повісмом льняного клоччя на голові. Горбатий жид з криво приправленою бородою складався в три погибелі перед царем Іродом, що нарядився в дивовижну шапку, якби позичену в князя Мономаха, а в руці держав страшенний меч із соснової лати. Так само смертоносно виглядали шаблюки його римських воїв, що були в повишиваних сорочках і мали посинілі від морозу носи. Тут і насунула, мов хмара, височенна біла Смерть, припудрована мукою. Вона замахала косою і сперезала Ірода по клубах. Лютий цар покотився на солому, аж в нім в середині щось векнуло. Тут і скочив, гей Пилип з конопель, присадкуватий Антипко з чорним, як мазюка, обличчям. Він вхопив Ірода за обшивку, з пекельним реготом затащив під двері та посадив на порозі. Тоді «пастиріє» нарядили солом’яні брилі й заколядували «Бог предвічний»...