Вони одружені десять років, і довгий час усе було добре, навіть прекрасно, але тепер вони сваряться. Тепер вони сваряться багато й часто. І сварка в них, насправді, про те саме. Вона циклічна. Вона, часом думає Рей, мов та доріжка на собачих перегонах. Коли вони гавкаються, то нагадують гончаків, які біжать за механічним зайцем. Раз у раз проминаєш ті самі краєвиди, але ти їх не бачиш. Ти бачиш зайця.
Він думає, що все складалося б інакше, якби вони мали дітей, але народити вона не в змозі. Урешті-решт вони обоє обстежились, і саме так їм сказав лікар. Проблема була в ній. Щось із нею було не так. Приблизно через рік він купив їй собаку, джек-расел-тер’єра, якого вона назвала Бізнеззом. Тим, хто перепитував, Мері називала по буквах. Вона хотіла, щоб усі зрозуміли жарт. Вона любить цього собаку, але зараз вони все одно сваряться.
Вони збираються у «Волмарт» по насіння трави. Вирішили продати будинок (утримувати його — не з їхнім достатком), але Мері каже, що треба підлатати сантехніку та причепурити газон, інакше багато їм не заплатять. Каже, що ті залисини на газоні надають будинку злиденноірландського вигляду. Літо видалося спекотним, без жодних нормальних дощів. Рей каже їй, що без дощу навіть найкраще насіння на галявині не проросте. Він каже, що їм треба почекати.
— Тоді мине ще рік, а ми так і сидітимемо тут, — відповідає вона. — Рею, ми не можемо чекати ще рік. Ми банкрути.
Коли вона говорить, Біз дивиться на неї зі свого місця на задньому сидінні. Інколи він звертає погляд до Рея, коли той говорить, але не завжди. Найчастіше дивиться на Мері.
— А на що ти розраховуєш? — питає він. — Що піде дощ, аби тільки ти не хвилювалася про можливе банкрутство?
— Ми в одній зв’язці, якщо ти забув, — нагадує вона. Вони якраз проїжджають через Касл-Рок. На вулицях ні душі. Те, що Рей називає економікою, щезло з цих широт штату Мейн. «Волмарт» стоїть на іншому боці міста, біля школи, де Рей працює вахтером. У «Волмарта» власний світлофор. Люди з нього кепкують.
— Шампанське п’ємо, а на сірниках економимо, — каже він. — Чула такий вислів?
— Мільйон разів. Од тебе.
Він гмикає. У дзеркалі заднього огляду бачить, що собака за нею спостерігає. Інколи така Бізова поведінка його бісить. Виникає думка, що жодне з них не розуміє, про що вони говорять. Це дуже прикра думка.
— Зупинись біля «Квік-Піку», — зауважує вона. — Хочу купити Таллі м’яч для кікболу.
Таллі — донечка її брата. На думку Рея, він може вважати її своєю племінницею, хоча не до кінця в цьому впевнений, бо кревна спорідненість у них все-таки лише з боку Мері.
— У «Волмарті» точно є м’ячі, — каже Рей, — а у «Воллі-ворлді»[61] ж усе дешевше.
— У «Квік-Піку» є фіолетові. Фіолетовий — її улюблений колір. Я не впевнена, що у «Волмарті» будуть фіолетові.
— Якщо не буде, зупинимося біля «Квік-Піку» дорогою назад. — Він відчуває, що на голову тисне важезний тягар. Однаково буде так, як вона хоче. Вона завжди домагається свого. Шлюб — як гра в американський футбол, і він квотербек у команді невдах. Йому треба уважно вибирати місця. Робити короткі паси.
— Дорогою назад ми будемо не з того боку вулиці, — заперечує вона. Так, наче вони пливуть у щільному потоці міського транспорту, а не котять через майже покинуте людьми містечко, де більшість крамниць виставлено на продаж. — Я просто забіжу, куплю м’яч і зразу ж прибіжу назад.
«З твоїми дев’яноста кілограмами, сонечку, — думає Рей, — «забіжу» — це слово з далекого минулого».
— Вони по дев’яносто дев’ять центів усього, — додає вона. — Не заощаджуй на сірниках.
«А ти не будь дегенераткою зі своїм шампанським», — думає він, а вголос каже:
— Купи мені там пачку курива. У мене скінчилося.
— Якщо покинеш, у нас з’явиться зайвих сорок доларів на тиждень.
Він заощаджує на тому, що платить другу в Південній Кароліні, щоб той відправляв йому дюжину блоків за раз. У Південній Кароліні вони на двадцятку за блок дешевші. А це великі гроші, навіть за мірками нинішніх часів. Він старається економити. Уже казав їй про це раніше й казатиме знову, але який сенс? В одне вухо влітає, в друге вилітає. А посередині нема нічого такого, у чому могли б затриматись його слова.
— Я колись курив по дві пачки на день, — нагадує він. — А тепер менш ніж по півпачки викурюю.
Насправді майже в усі дні він викурює більше. Вона про це знає, і Рей знає, що вона знає. Таким стає шлюб через певний час. Тягар на голові трошечки важчає. А ще він бачить, що Біз досі дивиться на неї. Він цю малу гидоту годує, заробляє гроші, на які те їдло купують, а дивиться воно на неї. А ще кажуть, що джек-расели розумні.
Він завертає до «Квік-Піку».
— Якщо вже ти без них не можеш, то купуй на Індіанському острові, — каже вона.
— У тій резервації вже десять років не продають неоподаткованого курива. І про це я тобі розказував.
Він проїжджає повз бензоколонки й паркується біля крамниці. Затінку немає. Сонце стоїть у зеніті. Кондиціонер у машині дихає на ладан. Обоє пітніють. Біз на задньому сидінні хекає. Вигляд у нього такий, наче на морді усмішка до вух.
— Ну то кидай, — говорить Мері.
— А ти кидай жувати батончики, — не лишається в боргу він. Йому не хотілося цього казати; він знає, як болісно вона сприймає все, що стосується надмірної ваги, але слова просто зриваються з вуст. Він не може їх утримати. Загадка.
— Я вже рік їх не їла, — дратується вона.
— Мері, коробка на горішній полиці. Двадцять чотири штуки. За борошном.
— Ти що, нишпорив? — обурюється вона. До щік приливає червона барва, і він бачить, якою вона була, коли ще не втратила своєї вроди. Чи привабливості. Усі казали, що вона гарненька, навіть його мати, яка її не любила.
— Я шукав відкривачку, — виправдовується він. — Бо взяв пляшку крем-соди. З кришечкою старого зразка.
— Відкривачку він шукав на горішній полиці комода, чорт забирай!
— Іди купуй м’яч, — каже він. — І цигарок мені прихопи. Будь другом.
— Невже ти не можеш почекати, коли ми додому приїдемо? Зовсім уже терплячки нема?
— Купи дешеві. Нефірмові. «Гармонія Преміум», так вони називаються. — На смак то засохлий курячий кізяк, але нічого. Аби тільки вона заткнулася. Спека така, що зовсім не хочеться сперечатися.
— І де ти куритимеш? У машині, щоб я цим дихала!
— Я відчиню вікно, завжди ж відчиняю.
— Я куплю м’яч. Потім повернуся. Якщо тобі припече викинути чотири долари п’ятдесят центів, щоб затруїти собі легені, сам підеш купиш. А я посиджу з малюком.
Рей терпіти не може, коли вона зве Біза малюком. То пес, хай навіть такий розумний, як вихваляється Мері. Але він сере надворі й лиже себе там, де колись висіли яйця.
— Бісквітиків собі там прикупи, — радить він. — А може, шоколадні рулетики будуть, спеціальна пропозиція.
— Який же ти злий, — огризається вона. Вилазить із машини й хряскає дверцятами. Він припаркувався надто близько до бетонного куба будівлі, тому їй доводиться протискатися повз машину бочком, і він знає, що вона знає: він дивиться на неї й бачить, як вона розтовстіла, протискатися мусить. Він знає, що вона думає: він припаркувався так близько до будівлі навмисне, щоб вона пропихалась. І, може, так воно і є.
Йому хочеться курити.
— Ну, друзяко Бізе, тепер ми з тобою вдвох.
Біз лягає на заднє сидіння й заплющує очі. Так, він стає на задні лапи та кружляє кілька секунд, коли Мері ставить платівку й наказує танцювати, а коли каже йому, що він поганий пес, то йде в куток і стоїть там, сховавши морду. Але все одно він сере надворі.
Спливає час, а вона все не виходить. Рей відкриває бардачок. Порпається в щурячому гнізді з паперів, шукаючи сигарет, про які міг забути, але їх там нема. Натомість знаходить зефірне тістечко «Сніжка» в обгортці. Тицяє в нього пальцем. Твердюче, мов закостенілий труп. Йому вже, певно, тисяча років. А може, й більше. На ковчегу могли привезти.
61
Іронічна назва супермаркету «Волмарт», що нагадує назву парку атракціонів з комедійного фільму «Канікули» (1983 р.) і походить від надмірного завзяття деяких покупців.