— У кожного своя отрута, — зауважує він. Розгортає «Сніжку» й кидає її на заднє сидіння. — Бізе, хочеш? На, жери давай.
«Сніжка» за два укуси щезає в Бізовій пащі. Він уже злизує кокосову стружку, що розсипалася на сидінні. У Мері була б істерика, але Мері немає.
Рей дивиться на рівень бензину й бачить, що лишилося півбака. Він міг би вимкнути двигун і опустити вікна, але тоді спечеться живцем. Сидячи під сонцем і чекаючи, коли вона купить фіолетовий пластмасовий кікбольний м’яч за дев’яносто дев’ять центів, коли у «Волмарті» вони по сімдесят дев’ять, він це точно знає. Але там вони жовті й червоні. Для Таллі не годяться. Принцеса хоче лише фіолетовий.
Він сидить, а Мері не повертається. «Святий Ісусе на поні!» — зітхає він. Струмки прохолодного повітря обвівають йому обличчя. Він знову думає, чи не вимкнути двигун, щоб зберегти трохи бензину, а потім посилає все під три чорти. Курива вона йому не принесе. Навіть дешевого, нефірмового. Це він точно знає. Треба ж було підколоти її з тими батончиками.
У дзеркалі заднього огляду він бачить молоду жінку. Вона підтюпцем біжить до машини. Ще товща за Мері; великі-великі цицьки ходором ходять під синім халатом. Біз її помічає й заходиться гавкотом.
Рей опускає вікно.
— Ваша дружина — білявка? — Вона захекано видихає слова. — Білявка в кедах? — Обличчя в неї блищить від поту.
— Так. Вона хотіла купити м’яч для нашої небоги.
— З нею щось не так. Вона впала. Знепритомніла. Містер Ґош каже, в неї, мабуть, серцевий напад. Він викликав «швидку». Краще зайдіть.
Рей замикає авто і йде слідом за жінкою в крамницю. Усередині після машини прохолодно. Мері лежить на підлозі з розставленими ногами, розкинувши по боках руки. Вона біля дротяного кошика, у якому повно кікбольних м’ячів. Над кошиком висить табличка — «ГАРЯЧІ РОЗВАГИ ЛІТНЬОЇ ПОРИ». Очі в неї заплющені. Таке враження, що вона заснула на лінолеумі. Над нею стоять троє людей. Один з них — темношкірий чоловік у штанях кольору хакі та білій сорочині. На кишені — нашивка з написом «МІСТЕР ҐОШ МЕНЕДЖЕР». Інші двоє — покупці. Один — худорлявий старий, майже без волосся на голові. Йому щонайменше під сімдесят. А друга — жінка-товстуха. Гладша за Мері. І за дівчину в синьому халаті теж гладша. Рей думає, що, як по правді, то це вона зараз мусить лежати на підлозі.
— Сер, це ви чоловік цієї леді? — запитує містер Ґош.
— Так, — відповідає Рей. Але цього наче недостатньо. — Я її чоловік.
— Мені дуже прикро, але, здається, вона померла, — каже містер Ґош. — Я зробив їй штучне дихання, рот у рот, але… — Він знизує плечима.
Рей уявляє, як темношкірий притуляється губами до рота Мері. Ніби цілує її по-французьки. Дихає їй у горло поряд із дротяним циліндром, наповненим пластмасовими м’ячами. Рей опускається на коліна.
— Мері, — кличе він. — Мері! — наче намагаючись її розбудити після безсонної ночі.
Здається, вона не дихає, але розібрати не завжди легко. Він прикладає вухо до її рота й не чує нічого. Він відчуває рух повітря на шкірі, але то, ймовірно, просто від кондиціонера.
— Цей пан зателефонував у «швидку», — каже товстуха. В руках у неї пакет «Баґлз»[62].
— Мері! — кличе Рей. Цього разу гучніше, але він не може примусити себе кричати, поки стоїть навколішки, а кругом юрмляться люди, і один з них — той темношкірий. Він підводить погляд і вибачливо каже: — Вона ніколи не хворіє. Здорова, як бик.
— Ніколи не знаєш, — кидає старий. І хитає головою.
— Вона просто впала, — пояснює молодиця в синьому халаті. — Ні слова не промовила.
— А за груди вхопилася? — питає товстуха з «Баґлзами» в руках.
— Не знаю, — зізнається молодиця. — Здається, ні. Хоча я не бачила. Вона просто впала.
Біля кікбольних м’ячів стоїть вішак із сувенірними футболками. На них написано щось на зразок: «ДО МОЇХ БАТЬКІВ У КАСЛ-РОКУ СТАВИЛИСЬ ЯК ДО ОСІБ КОРОЛІВСЬКОЇ КРОВІ, А МЕНІ ДІСТАЛАСЯ ЛИШ ЦЯ ВОШИВА ФУТБОЛКА». Містер Ґош бере одну й каже:
— Хочете, я накрию їй обличчя, сер?
— Господи, ні! — вражено промовляє Рей. — Вона, може, непритомна. Ми ж не лікарі. — За спиною в містера Ґоша він бачить трьох малих, підлітків, які зазирають усередину крізь вітрину. Один із них фотографує на мобільний.
Містер Ґош, простеживши за Реєвим поглядом, квапиться до дверей і розмахує руками.
— Ану киш звідси! Діти, пішли геть!
Сміючись, підлітки спинами вперед човгають по асфальту, а затим розвертаються і біжать повз бензоколонки до тротуару. Позаду них мріє в гарячому мареві майже порожнє містечко. Повз крамницю, пульсуючи репом, пролітає авто. Рею здається, що ці баси — то вкрадене серцебиття Мері.
— Де «швидка»? — питає старий. — Як це так, що її досі нема?
Рей вклякає біля дружини, а час іде. Спина болить, і печуть коліна, та якщо він підведеться, то стане простим глядачем.
«Швидка» виявляється фургоном марки «Шевроле Сабербан», пофарбованим у білий з помаранчевими смугами. Спалахують червоні вогники. Спереду йде напис «ШВИДКА ОКРУГУ КАСЛ», тільки задом наперед. Щоб його можна було прочитати в дзеркалі заднього огляду. Рей думає, що це мудрий хід.
Двоє чоловіків, які заходять у крамницю, вдягнені в біле. Вони нагадують офіціантів. Один штовхає поперед себе на візку кисневий балон. Це зелений балон з перевідною картинкою у вигляді американського прапора.
— Вибачте, — перепрошує цей чоловік. — В Оксфорді була автомобільна аварія, ми щойно звідти.
Другий бачить Мері, яка лежить на підлозі, з розкинутими ногами, з руками по боках.
— Ой-ой, — каже він. Рей не вірить власним вухам.
— Вона жива? — запитує він. — Чи просто непритомна? Якщо так, то дайте їй кисню, бо мозок постраждає.
Містер Ґош хитає головою. Молодиця в синьому халаті починає плакати. Рей хоче спитати в неї, чому вона плаче, та потім розуміє. З того, що він тільки-но сказав, вона цілу історію про нього придумала. А що, якби він прийшов сюди за тиждень чи десь так і вміло скористався з обставин, вона б із жалощів йому дала. Не те щоб він став із нею трахатись, але, може, й міг би. Якби схотів.
Зіниці Мері не реагують на світло з ліхтарика-ручки. Один медик дослухається до її відсутнього серцебиття, а другий міряє відсутній кров’яний тиск. Певний час усе так і відбувається. Підлітки повертаються з друзями. Підходять ще й інші люди. Рей здогадується, що їх привабили червоні спалахи на даху «Сабербана» медиків — так комашки злітаються на світло лампи на веранді. Містер Ґош знову на них кишкає, махає руками. Вони знову відступають. Та коли містер Ґош повертається в коло до Мері та Рея, вони займають попередні позиції й знову заглядають усередину.
— Вона була вашою дружиною? — питає в Рея один з медиків.
— Так.
— Сер, мені дуже шкода, але вона померла.
— А. — Рей підводиться. У колінах лунає хрускіт. — Мені так і сказали, але я не був певен.
— Хай Діва Марія, Матір Божа, благословить її душу, — промовляє товста жінка з «Баґлзами». І хреститься.
Містер Ґош пропонує одному з медиків сувенірну футболку — накрити Мері обличчя, але той хитає головою і виходить надвір. Він повідомляє міні-натовпу, що там нема нічого цікавого, так, наче хтось йому повірить, що покійниця в «Квік-Піку» — це нецікаво.
Із заднього відділення машини «швидкої допомоги» медик витягає каталку. У нього це виходить одним сильним порухом зап’ястка. Ніжки на коліщатах розкриваються самі. Полисілий старий притримує двері, й медик закочує смертне ложе всередину крамниці.
— Ух, яка спека, — говорить медик, витираючи лоба.
— Сер, я думаю, вам краще відвернутися, — радить другий, але Рей дивиться на те, як вони піднімають її й кладуть на каталку. У ногах лежить охайно складене простирадло. Вони натягують його на все тіло й прикривають обличчя. Тепер Мері схожа на кіношний труп. Її викочують із крамниці на спеку. Цього разу двері їм притримує гладуха з «Баґлзами». Юрба ретирувалася на хідник. Їх там понад три десятки, стоять на незмінній серпневій спеці.