Повантаживши Мері, медики повертаються. В одного в руках тека-планшет. Він ставить Рею десь двадцять п’ять запитань. Рей спроможний відповісти на всі, крім одного — про її вік. Потім згадує, що вона на три роки молодша за нього, і каже — тридцять чотири.
— Ми відвеземо її в Сент-Стіві, — повідомляє той, що з планшетом. — Можете їхати за нами, якщо не знаєте, де це.
— Я знаю, — озивається Рей. — А що? Ви хочете зробити розтин? Порізати її всю?
Дівчина в синьому халаті охкає. Містер Ґош оповиває рукою її плечі, й вона ховає обличчя в його білій сорочці. Рей задумується, чи містер Ґош її трахає. І сподівається, що ні. Не тому, що в містера Ґоша коричнева шкіра, до цього Реєві байдуже, а тому, що він, напевне, удвічі старший за неї. Старший чоловік може зловживати своїм становищем, а надто якщо він начальник.
— Ну, це не нам вирішувати, — каже медик, — але, швидше за все, ні. Вона померла в присутності людей…
— Оце вже точно, — перебиває жінка з «Баґлзами».
— …і в неї явно стався серцевий напад. Я думаю, ви практично одразу зможете її забрати в бюро ритуальних послуг.
Бюро ритуальних послуг? Ще годину тому вони сиділи в машині й сперечалися.
— Я не знаю ніякого бюро, — каже він. — Ні бюро, ні ділянки на цвинтарі — нічого нема. Звідки це все могло в мене взятися? Їй тридцять чотири роки.
Медики обмінюються поглядами.
— Містере Беркет, у лікарні Сент-Стіві є люди, які вам неодмінно з цим усім допоможуть. Не турбуйтеся.
— Не турбуватися ? Ну нічого собі!
Фургон медиків виїжджає зі стоянки; проблискові маячки досі спалахують, але сирена вимкнена. Юрба на хіднику потроху розсотується. Продавчиня, старий, товстуха й містер Ґош дивляться на Рея такими поглядами, наче він — особлива людина. Якась знаменитість.
— Вона хотіла фіолетовий м’яч для нашої небоги, — згадує він. — У неї день народження. Її звати Таллі. На честь актриси назвали.
Містер Ґош бере з дротяного коша фіолетовий кікбольний м’яч і обома руками простягає його Реєві.
— За рахунок закладу, — каже він.
— Дякую, сер, — відповідає Рей.
Жінка з «Баґлзами» раптом заливається слізьми.
— Матір Божа, Діво Маріє, — примовляє вона.
Якийсь час вони стоять і розмовляють. Містер Ґош витягає з холодильника содову. Також за рахунок закладу. Вони цмулять прохолоджувальні напої, і Рей розказує їм трохи про Мері, уникаючи теми сварок. Він розказує, як вона колись зробила ковдру, що здобула третій приз на ярмарку округу Касл. То було у 2002-му. Чи, може, у 2003-му.
— Це так сумно, — зітхає жінка з «Баґлзами». Вона розкриває пакет і пускає його по колу. Вони їдять і п’ють.
— Моя дружина відійшла вві сні, — повідомляє лисуватий старий. — Просто лягла на диван і більше не прокинулася. Ми були одружені тридцять сім років. Я завжди очікував, що піду першим, але Господь Бог розпорядився інакше. Досі перед очима, як вона лежить на дивані. — Він хитає головою. — Я не міг у це повірити.
Настає момент, коли Рей уже не знає, що їм іще розказувати, і вони теж не знають, що розповідати йому. Знову надходять покупці. Містер Ґош обслуговує одних, а жінка в синьому халаті — інших. Потім товстуха каже, що їй час іти. І перед виходом цілує Рея в щоку.
— Містере Беркет, вам треба подбати про свою справу, — каже вона йому. Докірливим і кокетливим водночас тоном. Рей думає, що перед ним ще одна нагода жалісливого перепихону.
Він дивиться на годинник, що висить над прилавком. На його циферблаті — реклама пива. Майже дві години минули, відколи Мері проштовхнулася між машиною та шлакобетонною стіною «Квік-Піку». І саме тоді він уперше згадує про Біза.
Коли він відчиняє дверцята, в обличчя вдаряє потужна хвиля спеки, і поклавши руку на кермо, щоб нахилитися всередину, він рвучко її відсмикує з криком. Там, усередині, градусів сто тридцять, не менше[63]. Біз лежить, дохлий, на спині. Очі заволокло молочно-білою плівкою. Язик звисає збоку. Рею видно, як зблискують його зуби. У вусах заплуталися кокосові крихти. Це видовище не мусить бути смішним, але воно кумедне. Не досить кумедне, щоб розсміятися, але таке кумедне, що на позначення цього навіть якесь химерне слово існує, але він не може його згадати.
— Бізе, друзяко, — каже він. — Пробач мені. Зовсім я про тебе забувся.
Великий смуток і веселощі охоплюють його, коли він дивиться на підсмаженого джек-расела. Яка кричуща ганьба, що така печальна подія може водночас і розвеселити.
— Що ж, зате ти тепер там з нею, правда? — говорить він, і ця думка така сумна (хоч і дуже приємна), що він починає плакати. Його аж трясе від бурі ридань. А плачучи, він думає про те, що тепер може курити скільки влізе й де завгодно в будинку. Він може курити прямісінько за її обіднім столом.
— Ти, Бізе, друзяко, тепер з нею, — мовить він крізь сльози, хрипко й здавлено. Яка полегкість — коли твій голос звучить цілком відповідно до ситуації. — Бідолашна старенька Мері, бідолашний старенький Біз. А хай воно все горить!
Не перестаючи плакати, з фіолетовим кікбольним м’ячем, затиснутим під пахвою, він повертається у «Квік-Пік». Каже містерові Ґошу, що забув узяти сигарети. Думає, може, містер Ґош і пачку «Гармонії Преміум» йому вділить за рахунок закладу, проте аж так далеко Ґошева щедрість не поширюється. Рей димить усю дорогу до лікарні, з зачиненими вікнами, Бізом на задньому сидінні й увімкненим на повну потужність кондиціонером.
З думкою про Реймонда Карвера
Бетмен і Робін посварилися
Буває так, що написати оповідання легко — воно виникає цілком і повністю, як завершена річ. Але найчастіше вони приходять до мене двома частинами: спершу горнятко, потім вушко до нього. А позаяк вушко може не з’являтися тижнями, місяцями, ба навіть роками, то я на задвірках свідомості тримаю скриньку, в якій повно незавершених горнят, і кожне дбайливо сповите в ту унікальну психічну обгортку, що її ми звемо пам’яттю. Вирушати на пошуки вушка ніяк не можна, навіть якщо горнятко надзвичайно красиве; треба терпляче очікувати, коли воно саме з’явиться. Я розумію, що це досить-таки лажова метафора, та коли заходить мова про той процес, який називається літературною творчістю, то більшість метафор лажові. Я все життя пишу художню літературу, проте й досі дуже погано розумію, як працює вся ця кухня. Хоча про свою печінку я теж не знаю, як вона працює, але, допоки вона виконує свою роботу, мене це влаштовує.
Років із шість тому я був свідком передаварійної ситуації на жвавому перехресті в Сарасоті. Лихач за кермом вантажівки-громила (із тих, що з велетенськими колесами) хотів уклинитися в лівоповоротну смугу руху, яка вже була зайнята іншим таким самим громилом. Водій, на чиє місце замірялися, ударив по клаксону, очікувано заверещали гальма, і два бегемоти-бензиножери спинилися, коли до зіткнення лишалося всього якихось кілька дюймів. Водій на поворотній смузі опустив вікно й підняв у блакитне флоридське небо палець — жест американський, ніби сам бейсбол. Мужик, що мало в нього не врізався, відповів на привітання тим самим і по-тарзанівськи погупав себе кулаками в груди, що мало означати: «Нариваєшся?» Та потім світлофор став зеленим, засигналили інші водії, й вони поїхали далі, так і не дійшовши до фізичного конфлікту.
Той інцидент змусив мене задуматись: а що було б, якби ті двоє повилазили зі своїх машин і почали свої розбірки просто там, на трасі Таміамі? Нічого безглуздого в таких фантазіях немає: вибухи люті на дорозі трапляються повсякчас. На жаль, «трапляється повсякчас» — не рецепт гарного оповідання. Та все ж та аварійна ситуація запала мені в душу. То було горнятко без вушка.