Коли підходить офіціант, несучи їм чай із льодом, тато повідомляє, що він буде рубаний стейк, слабко просмажений.
— Хочу, щоб він був рожевий, але не червоний, — каже він. — Червоний я відішлю назад.
Офіціант киває.
— Як завжди.
Тато дивиться на нього з підозрою.
— Квасоля чи капустяний салат?
Тато пирхає.
— Смієшся? Уся та квасоля була мертва. Того року й біжутерію продати було годі, не кажучи вже про справжні коштовності.
— Він буде салат, — каже Сендерсон. — А мені принесіть…
— Уся та квасоля була мертва! — з притиском повторює тато й кидає на офіціанта бундючний погляд, немовби каже: «Чи посмієш ти мені заперечити?»
Офіціант уже не вперше і не вдруге їх обслуговує, тому просто киває й підтверджує:
— Вона була мертва, — а потім повертається до Сендерсона й питає: — А вам, сер?
Вони обідають. Тато відмовляється зняти пальто, тож Сендерсон просить пластиковий слинявчик і пов’язує його батькові на шиї. Тато не протестує, може, навіть не помічає цього. Трохи капусти опиняється в нього на штанях, але більшу частину грибної підливки приймає на себе слинявчик. Коли вони вже доїдають, тато інформує залу, в якій майже немає людей: йому так сильно припекло попісяти, що в роті аж присмак сечі стоїть.
Сендерсон веде його до чоловічого туалету, і батько дозволяє йому розстебнути ширіньку, та коли Сендерсон пробує відтягти вниз еластичний перед трусів-підгузка, тато ляскає його по руці.
— Ніколи не лізь до чужого краника, бешкетнику, — роздратовано мовить він. — Невже ти не знаєш?
Це будить давній спогад: Дуґі Сендерсон стоїть перед унітазом зі спущеними штанцями, а тато біля нього на колінах, навчає. Скільки йому тоді було років? Три? Усього два? Так, може, й тільки два, але в правдивості спогаду він не сумнівається. Він мов іскристий спалах від уламку скла на узбіччі дороги, який так влучно відбиває промінь, що аж лишає по собі слід на сітківці.
— Наготуй зброю, займи позицію, будеш готовий — відкривай вогонь, — каже він.
Тато дивиться на нього з підозрою, а потім розбиває Сендерсону серце широкою усмішкою.
— Я своїм малим так казав, коли до туалету їх привчав, — мовить він. — Дорі сказала, що це моя робота, і я з нею впорався, їй-богу.
Він випускає струмінь, і більша його частина все-таки втрапляє в пісуар. Розливається кисло-солодкавий запах. Діабет. Але яка різниця? Іноді Сендерсон думає: що раніше, то ліпше.
Коли вони повертаються до столика, тато, досі в слинявчику, виголошує свій вердикт:
— Непогано тут. Треба буде ще раз навідатися.
— Тату, на десерт щось хочеш?
Тато зважує цю думку — порожнім поглядом дивиться у вікно, рот розтулений. Чи це знову порожня радіохвиля? Ні. Цього разу ні.
— А чом би й ні? Ще влізе.
Обидва замовляють яблучний коблер. Тато роздивляється кульку ванільного на скоринці, звівши в суцільну лінію кущасті брови.
— Моя дружина подавала таке з жирними вершками. Її звали Дорі. Це від Дорін. Як у «Клубі Мікі-Мауса»[66]. Привіт-привіт, просимо-просимо, надзвичайно вам раді.
— Тату, я знаю. Їж давай.
— Ти Дуґі?
— Угу.
— Точно? Голову мені не морочиш?
— Ні, тату, я Дуґі.
Батько підносить догори ложку яблук, з якої скрапує морозиво.
— Ми ходили, правда ж?
— Ходили куди?
— По цукерки в костюмах Бетмена й Робіна.
Від несподіванки Сендерсон заливається сміхом.
— Звісно, ходили! Мама сказала, що я народився дурком, а от тобі виправдання нема. А Реджі й близько до нас підходити не хотів. Сказав, що йому огидна вся ця затія.
— Я тоді баньки залив, — каже тато й береться їсти десерт. А доївши, відригує, тицяє пальцем у вікно й каже: — Глянь на отих пташок. Ще раз, як вони звуться?
Сендерсон дивиться. Птахи купчаться на сміттєбаку, що стоїть на паркувальному майданчику. Ще кілька повсідалися на паркан поза ним.
— Ворони, тату.
— Точно, Господи, я ж знав, — говорить тато. — Тоді нас ворони не діймали. У нас була пневматична гвинтівка. Ану слухай. — Він діловито нахиляється вперед. — Ми вже тут бували?
У думках Сендерсона блискавкою пролітають метафізичні можливості, що криються в цьому запитанні, і він відповідає:
— Так. Ми буваємо тут мало не щонеділі.
— Гарне місце. Але знаєш, я думаю, треба вертатись. Я стомився. Хочу отого іншого.
— Подрімати.
— Отого іншого, — каже тато й дивиться на нього бундючним поглядом.
Сендерсон жестом просить, щоб виписали рахунок. Поки він розплачується біля каси, тато з поважним виглядом, запхавши руки глибоко в кишені, прямує до виходу. Сендерсон квапливо хапає здачу й біжить стрімголов, щоб зловити двері, перш ніж тато встигне вийти на паркінг чи на чотири смуги Комерс-вей, якими летить транспорт.
— Хороший був вечір, — каже тато, коли Сендерсон застібає на ньому пасок.
— Який вечір?
— Гелловіну, дурко. Тобі було вісім, отож, тоді був тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятий. Бо ти народився в п’ятдесят першому.
Сендерсон вражено дивиться на батька, проте старий уже втупився просто поперед себе в смуги машин. Сендерсон зачиняє пасажирські дверцята, обходить свій «Субару» спереду, всідається за кермо. Два-три квартали вони мовчать, і Сендерсон уже думає, що батько про все забув. Але ні.
— Коли ми прийшли до будинку Форестерів біля підніжжя пагорба… пам’ятаєш пагорб?
— Пагорб на Черч-стрит, авжеж.
— Точно! Норма Форестер відчинила двері й каже тобі… ти тоді не встиг ще й рота розкрити… каже: «Цукерки чи життя?» А тоді на мене дивиться й питає: «Цукерки чи бухло?»
І тато сміється, так, наче іржаві завіси риплять. Такого Сендерсон від нього не чув уже з рік чи й більше. Тато навіть по стегну себе ляскає.
— Цукерки чи бухло! От уже! Ну що, ти згадав?
Сендерсон чесно намагається, але зазнає поразки. Усе, що він пам’ятає, — яким щасливим він тоді був, що тато поряд, хоч татів костюм Бетмена, нашвидкуруч склепаний, був фуфлуватим. Сіра піжама, емблему з кажаном намальовано спереду фломастером. Плащ викроїли зі старого простирадла. За пояс зі спорядженням правив шкіряний пасок, за який батько позапихав різноманітні викрутки й стамески (навіть гайковий ключ) із ящика для інструментів, що стояв у гаражі. Маскою була побита міллю балаклава, яку тато підкотив аж до носа, щоб видно було рот. Стоячи перед дзеркалом у коридорі й готуючись вийти надвір, він розтягував боки маски, щоб зробити вуха, але вони категорично відмовлялися стирчати.
— Вона запропонувала мені пляшку «Шайнера»[67], — каже тато. Вони вже проїхали дев’ять кварталів по Комерс-вей і наближаються до перехрестя Ерлайн-роуд.
— І ти взяв?
Тато в ударі. Сендерсон був би щасливий, якби так тривало аж до «Розкішного маєтку».
— А то. — Він примовкає. Комерс-вей наближається до перехрестя, і ось уже дві смуги перетворюються на три. Крайня смуга ліворуч — поворотна. Для транспорту, що йде попереду, горить червоне світло, але світлофор, який регулює рух на лівоповоротній смузі, показує зелену стрілку. — У тієї бабенції буфери були що твої подушки. Кращої за неї коханки я в житті не мав.
Так, вони завдають тобі болю. Сендерсон знає про це не лише з власного досвіду, а й із розмов з іншими людьми, що мають родичів у «Маєтку». Найчастіше вони роблять це ненавмисно, але все одно це відбувається. Ті рештки спогадів, які ще лишаються при них, перетасувалися (мов ті поцуплені шматочки пазлів, що їх Хосе знайшов у сигарній коробці під татовим ліжком), і в них немає господаря, ніхто не здатен відокремити те, про що дозволено говорити, від того, про що ліпше б мовчати. Сендерсон ніколи не мав жодних причин вважати, що його батько міг бути бодай трохи невірним своїй дружині протягом усіх сорока з гаком років їхнього подружнього життя, проте чи не думають так само всі вже дорослі діти, коли шлюб їхніх батьків був безхмарним і жили вони душа в душу?
66
Телевізійна програма виробництва студії Волта Диснея, що транслювалася з перервами з 1955 до 1996 року.