Настає черга удару в поранений бік, трохи вище від лінії поясу. Голова Сендерсона вдаряється об правий передній колісний диск «Субару» й відскакує від нього. Він силкується виповзти з тіні Татмена. Той кричить на нього, але Сендерсон не може розібрати слів: то просто якесь «ва-ва-ва» — такими звуками дорослі розмовляють з дітьми в мультиках за коміксами «Дрібнота». Він хоче сказати Татмену: ну все, все, ми просто не порозумілися, давайте все переграємо. Він хоче сказати: добре те, що добре кінчається (хоча для нього все скінчилося дуже навіть зле), їдьте своїм шляхом, а я поїду своїм, щасливої дороги, пасажири, до наступних зустрічей. Хоче сказати, але не може вдихнути повітря. Він думає: зараз у мене буде серцевий напад, може, він уже відбувається. Хоче підвести голову (якщо вже помирати, то хай перед очима буде щось цікавіше, ніж поверхня Комерс-вей і передній край власної зраненої машини), але в нього не виходить. Відчуття таке, що замість шиї в нього тепер макаронина.
Знов удар, цього разу — в м’ясисту частину лівого стегна вгорі. Та раптом Татмен гортанно кричить, і дорожнє покриття заляпують червоні краплини. Сендерсон спершу думає, що потекло з його носа (або з губ від подвійної сили удару в обличчя). Але одразу ж відчуває, як на потилицю падає тепла рідина. Це наче тропічна злива. Він відповзає трохи далі, проминає капот своєї машини, а вже там збирається на силі, перевертається на спину й сідає. Дивиться вгору, мружачись у сліпуче небо, й бачить, що коло Татмена стоїть тато. Татмен хилиться вперед, наче в нього сильно розболівся живіт. А ще притискає долоню до своєї шиї, з якої раптом виріс уламок дерева.
До Сендерсона не одразу доходить, що сталося. Та потім він розуміє. Уламок дерева — то руків’я ножа, він уже не раз його бачив. Він бачить його практично щотижня. Щоб різати рубаний стейк, який тато завжди замовляє на недільний обід, ніж не потрібен, із цією стравою можна гарно впоратися за допомогою самої лише виделки, але ніж вам усе одно приносять. Це невід’ємна частина обслуговування в «Еплбіз». Тато більше не може згадати, котрий із синів приїздить його навідати чи що його дружина померла; він, напевне, вже не пам’ятає свого другого імені — однак схоже на те, що тієї мудрої безжальності, яка допомогла йому піднятися від грубого робітника без університетської освіти і влитися до прошарку середнього класу в ролі продавця коштовностей у Сан-Антоніо, він ще не розгубив.
Він змусив мене подивитися на птахів, думає Сендерсон. На ворон, що сиділи на сміттєвому баку. Тоді й потягнув зі стола ніж.
Татмен утратив цікавість до чоловіка, що сидить на дорозі, й навіть одного-єдиного погляду не кидає на старого, який стоїть біля нього. Татмен розкашлявся. І щоразу, як він кашляє, з рота пирскають дрібні червоні краплини. Одна рука тримає ніж, що стирчить із шиї, силкується його витягти. Кров стікає збоку по футболці й заляпує джинси. Не розгинаючись і не припиняючи кашляти, він рушає в бік перехрестя Комерс та Ерлайн (де весь транспорт зараз стоїть). І чомусь невимушено змахує вільною рукою: привіт, ма!
Сендерсон підводиться з землі. Ноги тремтять, але втримують його. Десь віддалік уже виють сирени. Так, звісно, тепер ці копи їдуть. Тепер, коли все скінчено.
Сендерсон обіймає батька за плечі.
— Тату, ти як?
— Той мужик тебе бив, — спокійно, буденним тоном каже тато. — Хто він?
— Не знаю. — Сльози струмують по щоках Сендерсона. Він витирає їх рукою.
Татмен падає на коліна. Кашляти він перестав. Тепер тільки тихо харчить. Більшість людей тримаються віддалік, але кілька сміливців усе ж таки підходять, бажаючи допомогти. Сендерсон думає, що йому вже нічим не допоможеш, але прапор їм у руки.
— Реджі, ми поїли?
— Так, тату, поїли. Я Дуґі.
— Реджі помер. Це ж ти мені казав?
— Так, тату.
— Той мужик тебе бив. — Обличчя в його батька кривиться, мов у тієї дитини, що до краю виснажилась і дуже хоче в ліжечко. — У мене голова болить. Їдьмо вже, тут нудно. Я хочу лягти.
— Треба зачекати копів.
— Чому? Яких копів? Хто цей чоловік?
Сендерсон відчуває запах лайна. Батько щойно наклав у труси.
— Тату, ходімо, посаджу тебе в машину.
Батько дозволяє Сендерсону повести себе до пасажирського сидіння повз зім’ятий перед «Субару».
— А гарний Гелловін був, скажи?
— Так, тату, гарний. — Він допомагає вісімдесятитрирічному Хрестоносцю в плащі залізти в машину й зачиняє дверцята, щоб не випускати назовні прохолоду. Під’їжджає перша машина міської поліції, копи вимагають показати посвідчення особи. Шістдесятиоднорічний Диво-хлопчик, затискаючи долонями поранений бік, човгає до дверцят водія, щоб підняти документи з проїжджої частини.
Джонові Ірвінгу
Дюна
У передмові до «Бетмена та Робіна» я вже писав, що часом — надзвичайно рідко — ти отримуєш кухлик з уже приєднаним до нього вушком. Боже, як мені це подобається! Займаєшся собі своїми справами, ні про що конкретне не думаєш, і раптом — бабах! — Термінова Служба Доставки приносить тобі чудову та вже завершену історію. Все, що тобі лишається зробити, — записати її.
Якось у Флориді я вигулював на пляжі свого пса. Стояв січневий холод, тому там нікого, крім мене, не було. Раптом я побачив попереду щось на кшталт написів на піску. Наблизившись, зрозумів, що то лишень гра світла та тіні. Однак письменницький розум — справжнє звалище химерної інформації, а побачене нагадало мені одну стару цитату (потім з’ясувалося, що її автор — Омар Хайям): «Рухомий Перст писав, скінчивши — далі рушив». Тоді мені уявилося чарівне місце, де невидимий Рухомий Перст писав на піску жахливі речі. Ось так і з’явилася ця історія. Вона має один із моїх улюблених фіналів — можливо, не такий, як у «Серпневій спеці» В. Ф. Гарві [68] (цей уже став класикою), але в одній із ним стихії.
Суддя залазив до каяка під ясним ранковим небом. Процес той був дуже повільним і забрав у незграбного діда цілих п’ять хвилин. Він розмірковував над тим, що тіло старої людини — лише лантух болю та приниження. Вісімдесят років тому, в десятирічному віці, він стрибав у дерев’яне каное та відчалював від берега без громіздкого рятувального жилета, без турбот і вже точно без сечі, яка б просочувалася крізь труси. Кожна подорож до маленького безіменного острова, що лежав за двісті ярдів від берега, ніби затонула субмарина, починалася з неймовірного та тривожного збудження. Тепер зосталася тільки тривога. А також біль, центр якого, здавалося, ховався десь глибоко в кишках і радіальними колами розходився по всьому тілу старого. Та він досі здійснював цю мандрівку. У присмерку останніх років багато що втратило для нього привабливість — майже все, насправді, — але не дюна на дальньому краї острова. У жодному разі не дюна.
Коли він тільки відкривав для себе дюну, то гадав, що її змиє перший же шторм. А коли 1944 року ураган потопив есмінець «Воррінгтон» біля Веро Біч[69], Суддя вже не мав щодо цього жодних сумнівів. Та коли розвиднілося, острів усе ще був на місці. Отже, була і дюна, хоча дужий (до ста миль на годину) вітер вимів геть весь пісок, залишивши по собі тільки голі скелі та корали. Роками він намагався збагнути, чи магія була в ньому чи в самій дюні. Можливо, у них обох, але, звісно, основна сила крилася в дюні.
З 1932 року й до сьогодні він перетнув цей короткий відрізок води понад тисячу разів. Зазвичай там не було нічого, окрім каміння, чагарників та піску, однак часом траплялося й дещо інше.
Зрештою вмостившись у каяку, він заходився повільно гребти від пляжу до дюни. Його білі кучері майоріли навколо майже лисого черепа. Над головою Судді, ведучи свої огидні бесіди, кружляли кілька грифів-індичок. Колись він був сином найбагатшої на всьому узбережжі Флориди людини, потім став юристом, згодом — суддею округу Пінеллас, а опісля його призначили у Верховний Суд штату. За правління Рейгана йому пророчили Верховний Суд США, але цьому так і не судилося здійснитися, і вже через тиждень після обрання президентом того ідіота Клінтона суддя Гарві Бічер — просто Суддя для численних знайомців (справжніх друзів у нього не було) у Сарасоті, Оспрі, Нокомісі та Венісі — пішов у відставку. Чорт, та він ніколи не любив Таллахассі. Надто вже там холодно.
68
Вільям Фраєр Гарві (1885–1937) — британський автор оповідань у жанрі містики та горору. «Серпнева спека» — один із найвідоміших його творів, написаний 1910 року. На основі оповідання було створено три радіовистави.
69
13 вересня 1944 р. великий атлантичний ураган затопив есмінець «Воррінгтон». Унаслідок кораблетрощі загинула 251 людина. Корабель було названо на честь видатного офіцера військово-морських сил Льюїса Воррінгтона.