— Згадайте: мені було десять. І якби хтось попросив мене написати прізвисько друга, я б це зробив саме так, — суддя торкнувся напису «РОБІ ЛЯДУШ». І майже сам до себе мовив: — Тобто якась частина чарів ішла від мене. Мала йти від мене. Питання лише: яка?
— Кажете, ви не писали те ім’я на піску?
— Ні. Гадаю, я чітко висловився щодо цього.
— То, може, це зробив хтось із ваших друзів?
— Вони всі були з селища Нокоміс і навіть не знали про існування того острівця. З власної волі ми б ніколи не попливли на таку нудну маленьку скелю. Тільки Робі знав про неї, бо також був із Пойнта, але тої миті він перебував за сотні миль на північ.
— Гаразд…
— Мій друзяка Робі так ніколи й не повернувся з тих канікул. Десь за тиждень ми дізналися, що він упав з коня, коли їздив верхи. Зламав шию. Миттєво помер. Це розбило серце його батькам. І мені, звісно, також.
Доки Вейленд обмірковував почуте, запала тиша. Доки вони обидва це обмірковували. Удалині було чути, як гелікоптер врізався в небо над затокою. «То УБН[73] вишукує наркодилерів», — майнуло в голові Судді. Він щоночі це чує. Настала нова епоха, і суддя був би радий заховатися від неї.
Нарешті Вейленд промовив:
— Ви сказали саме те, про що я думаю?
— Ну, я не знаю, — відповів Суддя. — А що, на вашу думку, я сказав?
Але Ентоні Вейленд був адвокатом, тому вміння уникати незручних ситуацій ніколи не зраджувало йому.
— Ви розповіли дідусеві?
— Коли прийшла телеграма про загибель Робі, я не міг йому про це розповісти, адже старий уже поїхав. Він ніколи довго не затримувався на одному місці. Наступного разу ми побачили його через півроку чи навіть пізніше. Ні, я зберіг це в таємниці. І подібно до Марії, яка породила Ісуса, зберігав те все, розважаючи, у серці своїм.
— І до якого висновку ви дійшли?
— Я і далі плавав на каное до того острова подивитися на дюну — ось і відповідь на ваше запитання. Там не було нічого… нічого… і знову нічого. Гадаю, я вже ладен був забути про все це, аж раптом одного дня після школи побачив інше ім’я, написане на піску. Надруковане на піску, якщо бути абсолютно точним, як це притаманно юристам. І знову жодної палиці. Та я подумав, що її просто могли викинути у воду. Цього разу з’явилося ім’я Пітера Олдерсона. Воно нічого для мене не означало, аж доки за декілька днів не трапилося дещо. Щовечора я ходив на той кінець вулиці по газету — це був мій обов’язок. А повертаючись назад під’їзним шляхом, я мав звичку проглядати першу шпальту — ви самі їхали сюди, тож знаєте, що ця дорога тягнеться на добру чверть милі. Улітку мене цікавили успіхи «Вашингтонських сенаторів», адже в ті дні вони були найпівденнішою з усіх знаних нам команд.
Того дня мою увагу привернув заголовок наприкінці першої шпальти: «ТРАГІЧНА ЗАГИБЕЛЬ МИЙНИКА ВІКОН». Бідолашний мив вікна на третьому поверсі громадської бібліотеки Сарасоти, коли риштування, на якому він стояв, не витримало. Його звали Пітер Олдерсон.
На обличчі Вейленда було написано, що він вважав, ніби суддя насміхається з нього. Або ж у старого просто розігралася фантазія. Також Суддя бачив, як Вейленд насолоджується пригощанням і не відмовляється від випивки, коли господар доливав йому келих. Зрештою, не мало значення, чи вірив йому молодик, чи ні. То неймовірна розкіш — говорити про це.
— Певно, ви здогадуєтеся, чому я постійно подумки повертаюся до того моменту і все намагаюся збагнути, у чому ж секрет, — мовив Бічер. — Я знав Робі, і помилка в написанні його імені була моєю помилкою. Та я ніколи не зустрічався з цим мийником вікон. У будь-якому разі, відтоді дюна по-справжньому полонила мене. Я почав бувати там щодня, і ця звичка збереглася в мене до глибокої старості. Я поважаю те місце, боюся його, та в першу чергу залежу від нього.
З плином часу багато імен з’являлося на тій дюні, і люди, яким належали ті імена, завжди помирали. За тиждень, часом два. Більше місяця не протягнув ніхто. Когось із тих людей я знав особисто, і якщо в них було прізвисько, то саме прізвисько і з’являлося на піску. А одного дня 1940-го я приплив туди та побачив слова «ДІДУСЬ БІЧЕР», виведені на піску. Він помер за три дні в Кі-Весті. Серцевий напад.
З виглядом людини, що потурає психічно хворому, котрий поки що не становить загрози, Вейленд запитав:
— А чи не намагалися ви коли-небудь втрутитися в цей… цей процес? Наприклад, зателефонувати дідусеві й порадити йому піти до лікаря?
Бічер заперечно похитав головою.
— Я не знав, що це був саме серцевий напад, аж доки патологоанатом округа Монро не повідомив нам це, розумієте? Міг же трапитися і нещасний випадок або навіть вбивство. Без сумніву, людей, які ненавиділи мого дідуся, не бракувало: його махінації були не вельми чистими.
— Та все ж…
— Правда, адвокате, полягає в тому, що я боявся. Я відчував — і досі відчуваю, — неначе на тому острові є щось на кшталт дверей, які трохи прочинилися. З одного боку — те, що ми звикли називати реальним світом. А з іншого — вся машинерія всесвіту, який летить на межі швидкості. Тільки дурень наважився б просунути руку в ці коліщата в марній спробі зупинити їх.
— Судде Бічере, якщо ви хочете, аби ваші папери були офіційно затверджені судом, краще помовчати про це все. Певно, ви гадаєте, що ніхто не може оскаржити ваш заповіт, та коли на кону стоять великі суми грошей, всілякі родичі в сьомому чи восьмому коліні з’являються невідомо звідки. А ви самі знаєте перевірений часом критерій — «бути в здоровому глузді».
— Я тримав це в собі вісімдесят років, — мовив Бічер, і в його голосі Вейленд вловив звичне суддівське «протест відхилено». — Ні слова до сьогодні. І я певен, що ви також мовчатимете про це.
— Гаразд, — мовив Вейленд. — Звісно.
— Коли на піску з’являлися імена, я завжди почувався по-особливому схвильованим — є в цьому щось хворобливе, я певен, — і тільки одного разу справді нажаханим. Того єдиного разу я неймовірно злякався і веслував до Пойнта так, наче за мною гналися пекельні пси. Розповісти вам?
— Якщо ваша ласка. — Вейленд підняв келих і зробив ще ковток. Чому б і ні? Зрештою, оплата ж погодинна.
— Це трапилося 1959-го. Я все ще мешкав у Пойнті. Я завжди тут мешкав, окрім тих кількох років у Таллахассі, але про них краще не згадувати… Хоча тепер мені здається, що вся моя ненависть до того забитого провінційного містечка (принаймні її частина) була лишень замаскованою тугою за островом і за дюною. Я губився в здогадах, що я пропускав. Кого я пропускав. Розумієте, можливість читати некрологи заздалегідь наділяє людину неймовірним почуттям влади. Це може видатися неприємним. Як, зрештою, і будь-яка правда.
Отже. 1959-й. Гарві Бічер працює адвокатом у Сарасоті та мешкає в Пелікан Пойнт. Якщо не було дощу, то, повернувшись з роботи, я завжди переодягався в старий одяг і веслував до острова, щоб до вечері поглянути, що там і як. Того дня я надовго затримався в офісі, тож до часу, коли я дістався до острова, пришвартувався і підійшов до дюни, сонце вже перетворилося на велетенську червону кулю — так часто буває тут, над затокою. Побачене приголомшило мене. Я буквально не міг поворухнутися.
Того вечора на піску з’явилося не одне ім’я, а безліч, і в багряному призахідному світлі здавалося, ніби всі вони написані кров’ю. Вони наповзали одне на одне, спліталися гадюками, писалися зверху і знизу. По всьому периметру дюна була встелена гобеленом імен. Написані ближче до краю вода вже наполовину розмила.
Гадаю, я тоді закричав. Не пам’ятаю напевне, але, мабуть, було саме так. А що я дійсно запам’ятав, то це як вирвався із заціпеніння та кинувся бігти так швидко, як тільки міг, униз стежиною, де було пришвартовано моє каное. Здавалося, минула вічність, доки я розплутав вузол, а потім штовхнув каное на воду — перш ніж сам встиг залізти в нього. Тоді я змок до нитки. Диво, що взагалі не перевернувся. Хоча це було в ті часи, коли я легко міг доплисти до берега, штовхаючи каное поперед себе. Не так, як зараз: якщо я перевернуся на човні тепер, то це вже буде останній раз. — Суддя осміхнувся. — Втім, повернімося до наших справ.
73
Управління боротьби з наркотиками (англ. Drug Enforcement Administration, DEA) — агенція, що входить до складу Департаменту юстиції США.