Відімкнула шафку. Всередині, вище інструментів, містилися кілька дорожніх фаєрів і пара флуоресцентно-рожевих аварійних міні-конусів. Джулі підчепила конуси пальцями за виїмки в їхніх верхівках (нема потреби у фаєрах серед дня, який ще й почав потроху випогоджуватися). Вона зачинила шафку й замкнула її на клямку, не бажаючи, щоби туди ступила копитом ДіДі, не дай Бог пораниться. А потім зачинила задні двері. ДіДі знову висунула голову. Джулі насправді не вірила, ніби коняка може мати стурбований вигляд, але ДіДі здалася саме стурбованою.
— Недовго, — промовила вона, встановила позаду причепа аварійні конуси і вирушила до тих двох машин.
«Пріус» був порожнім, але незамкненим. Джулі це не особливо стривожило, зважаючи на той факт, що на задньому сидінні залишались лежати валіза й відносно дорогий на вигляд портфель. Водійські двері старого універсала були прочинені. Джулі зробила крок до нього, потім зупинилася нахмурена. На асфальті поряд із відчиненими дверима лежав мобільний телефон і ще щось таке, найбільше схоже на обручку. Корпус телефону зигзагом перекреслила груба тріщина — так, ніби його впустили з руки. А на маленькому скляному віконці, де з’являються цифри… чи то не краплина крові?
Та, мабуть, ні, мабуть, просто грязь — цей універсал увесь нею вкритий, — але Джулі все це дедалі менше й менше подобалося. До того як завантажити ДіДі, вона поганяла її добрячим галопом і перед дорогою додому не перевдягала свою невибагливу спідницю-штани для верхової їзди. Тепер вона дістала з правої кишені власний мобільний і задумалася, чи не набрати 911.
Ні, вирішила Джулі, поки ще ні. Але якщо той заляпаний грязюкою універ такий само порожній, як і ця маленька зелена машина, чи якщо та, розміром з дайм, пляма на оброненому телефоні насправді кров, вона так і зробить. І замість прогулятися до тієї покинутої будівлі, чекатиме прибуття крузера поліції штату, не сходячи з цього місця. Вона була хороброю, вона була добросердою, але аж ніяк не дурною.
Джулі нахилилася, щоб роздивитися обручку й обронений телефон. М’яка широка холоша її верхової спідниці майнула по брудному борту універсала і немовби почала розчинятися в ньому. Джулі смикнуло праворуч, і то сильно. Одна масивна сідниця гепнулася на борт універа. Його поверхня подалася, а потім облягла два шари тканини і м’ясо під ними. Біль був моментальним і нестерпним. Джулі закричала, впустила телефон і спробувала відштовхнутися — майже так, немов ця машина була однією з її давніх супротивниць у боротьбі в грязюці. Її права долоня й передпліччя провалилися крізь піддатливу пліву, що була схожою на вікно. Те, що з’явилося поза нею, ледь видне крізь поволоку грязі, вже не було дорідною рукою великої та здорової наїзниці, а стало пісною кісткою з плоттю, що шматтям звисала з неї.
Універсал почав жужмитися.
Один легковик проїхав на південь, потім інший. Через причеп вони не побачили жінки, яка вже була наполовину всередині, наполовину знадвору деформованого універсала, як той Братчик Кролик, що загруз у Смоляному Опудальці. Не почули вони й її криків. Один водій слухав Тобі Кіта, інший — «Лед Зеппелін»[40]. Обидва свій стиль поп-музики полюбляли вмикати гучно. Її почув Піт Сіммонс у ресторані, але ніби з далекої відстані, наче якесь згасаюче відлуння. У нього стрепенулись повіки. Потім крики припинились.
Піт перекрутився на брудному матраці й знову поринув у сон.
Те, що мало вигляд автомобіля, з’їло Джуліенн Вернон — одяг, чоботи, геть усе. Єдиним, що воно оминуло, був її телефон, який тепер лежав поряд із телефоном Даґа Клейтона. Потім з тим самим звуком удару ракетки по м’ячу воно знову випнулося у свою автомобільну форму.
У конячому трейлері заіржала і тупнула копитом ДіДі. Вона зголодніла.
4. Родина Луссіер («Експідішен» 2011)
Шестирічна Рейчел Луссіер закричала:
— Дивися, мамуню! Дивися, татуню! Це ж та пані конярка! Це ж її причеп? Бачите?
Карлу не здивувало те, що першою, хоча вона й їхала на задньому сидінні, цей трейлер побачила Рейч. Рейч мала найгостріший зір у всій родині; ніхто інший і зблизька не був у цьому їй рівнею. «Зір-рентген», — інколи казав її батько. Це був один із тих жартів, які не є цілком жартами.
Джонні, Карла і чотирирічний Блейк, усі вони носили окуляри; усі з обох сторін їхньої родини носили окуляри; навіть Бінго, сімейний собака, ймовірно, їх потребував. Бінго незрідка з розгону натикався на сітчасті двері, коли бажав вибігти надвір. Тільки Рейч уникла прокляття міопії. Коли Рейч була останній раз в окуліста, вона прочитала всю ту кляту таблицю для перевірки зору, навіть найнижчий рядок. Лікар Стреттон був вражений:
— Вона могла б податися на підготовку в пілоти винищувача, — сказав він Джонні й Карлі.
Джонні відповів:
— Можливо, колись так і зробить. У неї точно є інстинкт убивці, коли йдеться про її меншого братика.
За це Карла стусонула його ліктем, але правди ніде діти. Колись вона була чула, ніби між дітьми в родині менше ревнощів, коли діти різної статі. Якщо так, то Рейчел з Блейком були винятком, який доводив загальне правило. Карла іноді думала, що найзвичніші слова, які вона тепер чує, це «не я почав/почала». Тільки й різниці було — родова форма дієслова.
Першу сотню миль цієї подорожі обоє дітей ладнали між собою доволі непогано, почасти завдяки тому, що відвідини батьків Джонні завжди приводили їх у гарний настрій, а більшою мірою тому, що Карла розсудливо заповнила нічийний простір між дитячим сидінням Рейчел і крісельцем для малюків Блейка іграшками та книжками-розмальовками. Але після їхньої зупинки перекусити-попісяти в Огасті сварки зачалися знову. Мабуть, через ті ріжки морозива. Давати дітям солодке під час довгої поїздки машиною — це те саме, що бризкати бензином на розпалене вогнище, Карла це знала, але ж неможливо відмовляти їм геть у всьому.
У відчаї Карла розпочала гру «Пластик-Фантастик», виступаючи в ролі судді й нагороджуючи очками дітей за побачених ними садових гномів, колодязі побажань, скульптури Діви Марії й усяке подібне. Проблема полягала в тому, що на цій автомагістралі було багато дерев, але вельми мало отих вульгарних придорожніх експозицій. Її гостроока шестирічна донька і гостроязикий чотирирічний син уже почали було відновлювати свої звичні ремствування, коли Рейчел помітила цей кінський причеп, припаркований трішки далі старої відпочинкової зони «81 Миля».
— Я хочу знову погладити конячку! — закричав Блейк. І почав смикатися у своєму дитячому кріслі, найменший у світі брейкденсер. Ноги вже мав достатньо довгі, аби копати спинку водійського сидіння, що Джонні вважав trиs неприємним[41].
«Скажіть мені хто-небудь знову, чому мені схотілося завести дітей? — думав він. — Просто нагадайте мені хто-небудь, що я тоді собі думав. Я знаю, що в той час у цьому був якийсь сенс».
— Блейкі, не бий ногами татове сидіння, — промовив Джонні.
— Хочу погладити коняаачькууу! — заволав Блейкі й угатив у спинку водійського крісла особливо буйно.
— Ти таке малятко, — сказала Рейчел, убезпечена від братчикових копняків на своєму боці демілітаризованої зони заднього сидіння. Промовила вона це найпоблажливішим тоном великої дівчинки — тим, що завжди гарантовано бісив Блейкі.
— Я НЕ МАЛЯТКО!
— Блейкі, — почав Джонні, — якщо ти не припиниш копати ногами татове сидіння, тато буде змушений дістати свого вірного різницького ножа й ампутувати Блейкові маленькі ніженьки аж до самих щиколо…
— Вона поламалася, — промовила Карла. — Бачиш оті дорожні конуси? Зупинися.
40
Toby Keith (нар. 1961) — зірка кантрі-музики і кіноактор, відомий своїм ядучим і водночас сентиментальним почуттям гумору; «Led Zeppelin» (1968–1980) — британський гурт, найвпливовіший в історії гард-року.