Фелікс привіз Юлію до поїзда, вручив ще один сніп квітів «від товариша Хомухіна», ще раз пересвідчився в надійності, ізольованості і неприступності головного спеціаліста, вигинаючи свою підлабузницько–жіночу спину, розкланявся з Юлією і злиняв, розчинився в надволзьких сутінках, дрібненький бісик у трагічних пеклах…
Юлія ще нічого не знала. На притемненій платформі з’явився чоловік–паяц у червоному картузі, з якимсь ідіотським круглим жезлом у руці, тоді щось засвистіло, захурчало, під вагоном важко загриміло залізо, розкарякуватий чоловік у червоному картузі кудись поплив, і все попливло і відпливло, поїзд вирвався з станційних стисків і, набираючи швидкість, помчав у темні російські простори.
Юлія відвернулася від вікна, і в цей час у відчинених дверях її купе виникла висока чоловіча постать.
— В чому справа? — невдоволено вигукнула жінка. — Це купе…
Вона недоговорила, бо чоловік несміливо ступнув усередину купе і винуватим голосом повідомив:
— Пробачте, це я, Шульга…
— Ви–и? — Юлія не могла стямитися. — Але ж ви… Мені сказали, що вас негайно викликали до Києва і ви вже вранці вилетіли з Горького…
— Нельотна погода.
— Не розповідайте казок! Таке сонце — і нельотна погода?
— Тут сонце, а в Києві дощ і туман…
— Але як ви опинилися в цьому поїзді?
— Додайте: і в цьому вагоні, і в цьому купе… Маленькі українські хитрощі… У вас два нижні місця, у мене — два верхні…
— Ці місця не продавалися!
— Все на світі продається і купується… На жаль… Ви дозволите?
— Це… це… насильство?
— Я ж вам казав уже: судьба і божевілля…
Він поставив у вузькому проході пузатого командировочного портфеля, безпорадно виставив до неї долоні.
— Куди мені від вас?
— Сядьте, незграбний ви чоловік? — тихо звеліла йому Юлія. — Провідниця ось–ось з’явиться за квитками, а ви тут зображуєте сцену біля фонтана!
Вона засунула його портфеляку під столик, сіла, глянула на Шульгу знизу вгору:
— Ну, чого ж ви?
— Біля вас?
— Гаразд, гаразд, сідайте, де хочете!
— Я повинен вам усе сказати…
— О Господи! Незносний ви чоловік! Вже все сказали на теплоході. Невже вам ще не досить?
— Але ж це зовсім не те, що ви думаєте!
— А що повинна думати молода розбещена жінка, опинившись наодинці з таким чоловіком, як ви, в безнадійно замкненому просторі?
— В безнадійно?.. Та ви смієтеся з мене, Юліє!
— А вам хотілося, щоб я плакала?
Він ще досі сидів осторонь, не наважуючись присунутися бодай на сантиметр.
— Ви дозволите хоч доторкнутися до вашої руки?
— Почекайте, поки провідниця забере квитки і гроші за постіль і принесе традиційний чай.
— До всіх чортів її чай! У мене в портфелі шампанське і вірменський коньяк.
— Але без чаю нам не дадуть спокою.
— Я піду до провідниці і все влаштую!
— Не смійте!
Він безпорадно розвів руками.
— Я не знаю, як з вами поводитися.
— Спробуйте, як нормальний чоловік з нормальною жінкою.
— А що це і як?
— Ну, ось провідниця принесе чай, і ми питимемо чай, а тоді спатимемо до самої Москви, а тоді…
— А тоді не буде нічого, а тому все повинно бути не так, а зовсім інакше!..
Нарешті прийшла провідниця з чаєм, забрала їхні квитки і чотири карбованці за постелі, і тепер до самої Москви вони лишалися самі.
— Питимемо чай? — запропонувала Юлія.
— Я віднесу й виллю його в туалет!
— Не зліться, Шульга! Чай тут не винний.
— Я не злюся.
— А що ж ви робите?
— Як бачите: сиджу і не смію зворухнутися.
— У вас є прекрасна нагода зворухнутися: вийдіть у коридор і дайте мені змогу переодягтися.
Шульга вийшов, засунув за собою двері, став біля вікна, дивився в ніч, нічого не бачив… Цілий день просидів він у ресторані горьковського аеропорту і пив горілку, коньяк, шампанське, поки Ашот десь метався по місту, здійснюючи задуманий ними план ошукування Хомухіна і взяття нічним штурмом неприступної фортеці під іменем «Юлія».