Реймонд кахикнув: бридкий курець.
— Гм-м-м, так. Я просто хотів тобі сказати, що сьогодні знову піду провідати Семмі, і хотів запитати, чи не хочеш ти піти зі мною?
— Навіщо?
Він замовк на мить — дивно. Навряд чи це можна назвати складним запитанням.
— Ну… я зателефонував у лікарню, і мені сказали, що йому значно краще — він прокинувся, а ще його перевели в загальну палату. Я подумав… мені здається, буде мило, якщо він познайомиться з нами. Раптом він захоче дізнатися, що з ним сталося.
Я думала повільно і не мала часу обміркувати наслідки. І перш ніж я збагнула, що відбувається, ми домовилися зустрітися в лікарні в обід. Я поклала слухавку і глянула на годинник, який висів у вітальні над каміном (я купила його в крамниці Червоного Хреста: яскраво-блакитний круглий каркас, кругла рама, могутні рейнджери; мені завжди здавалося, що він додає вітальні відчуття стильної joie de vivre[6]). До зустрічі в мене було кілька годин.
Я вирішила як слід підготуватися, тому уважно подивилася на себе в дзеркало, поки нагрівалася вода в душі. Чи зможу я колись стати музою для музиканта? Цікаво. Узагалі, хто така муза? Звісно, мені були знайомі класичні алюзії, але в сучасному практичному світі муза здавалася звичайною привабливою жінкою, з якою виконавець хотів переспати.
Я замислилася про всі ці картини: чуттєві діви, що лежать у спокусливій величі, тендітні балерини з величезними ясними очима, утоплені красуні в білих облиплих сукнях, оточені квітами на воді. Я не була ні спокуслива, ні тендітна. У мене було звичайне тіло і звичайне обличчя (принаймні з одного боку). Цікаво, а чоловіки дивляться в дзеркала і розмірковують про щось таке? Коли вони розгортають газету чи дивляться фільм, невже їм показують лише дуже вродливих юнаків? І чи змушує їх це почуватися заляканими й гіршими, тому що вони не такі молоді чи не такі привабливі? Та чи насміхаються з вродливих чоловіків, читаючи газетні статті, якщо самі набрали вагу чи їхній одяг не такий модний?
Звісно, усе це риторичні питання.
Я знову поглянула на себе. Я здорова, і в мене сильне тіло. У мене є мозок, який добре працює, і голос, щоправда, не надто мелодійний: вдихання диму впродовж усіх цих років незворотно пошкодило мої голосові зв’язки. У мене є волосся, вуха, очі і рот. Я жінка, ні більш, ні менш.
Навіть потворний бік мого обличчя — моя пошкоджена половина — був кращий за альтернативний варіант, тобто загибель у пожежі. Я не згоріла до попелу. Я вийшла з полум’я, ніби маленький фенікс. Я помацала шрами, ніжно торкаючись країв. «Я не згоріла, матусю», — думала я. Пройшла крізь вогонь і вижила.
На моєму серці залишилися такі ж потворні і щільні шрами, як і на моєму обличчі. Я знаю, що вони там. Сподіваюся, у ньому ще є непошкоджена тканина, ділянки, крізь які любов може заходити і витікати. Сподіваюсь на це.
9
Реймонд сидів біля входу до лікарні. Я побачила, як він нахилився, щоб запалити цигарку жінки в інвалідному візку — вона була під’єднана до крапельниці, отож мала змогу руйнувати своє здоров’я і водночас тринькати гроші платників податків, які намагалися його відновити. Реймонд розмовляв з нею, поки вона курила, випускаючи хмари диму. Він нахилився вперед і щось їй сказав, і вона засміялася, а потім ця стара почала хихотіти, і сміх цей зрештою перетворився на затяжний кашель. Я обережно підійшла до них, побоюючись, що шкідлива, згубна хмара може огорнути мене. Він помітив, що я наближаюся, загасив сигарету і піднявся назустріч. На ньому були джинси, що неприпустимо вільно сиділи на стегнах, а коли він розвернувся спиною до мене, я побачила небажані сантиметри нижньої білизни жахливого фіолетового кольору й світлу, веснянкувату шкіру, яка нагадала мені шкіру жирафа.
— Здоров, Елеанор, — сказав він, витираючи руки об стегна, ніби намагаючись їх очистити. — Як у тебе справи?
На мій жах, він нахилився, щоб мене обійняти. Я відступила назад, але встигла вдихнути сигаретний дим і якусь різку хімічну гидоту. Гадаю, це був недорогий чоловічий одеколон.
— Доброго дня, Реймонде, — сказала я. — Ходімо всередину?
Ми піднялися ліфтом у палату № 7. Реймонд довго та нудно розповідав про події минулого вечора, він та його друзі «всю ніч зависали», хай там що це не означало, закінчили місію в грі «Grand Theft Auto», а після цього грали в покер. Хтозна, навіщо він мені це розповідав. Я, звісно, про це не питала. Нарешті він припинив говорити й поцікавився, як минув мій вечір.